на стіну, ледве зігнувши ноги. Її голе тіло на тлі ночі, на тлі моїх привидів. Вона сидить дещо вище, ніж я, нерухома й сяюча, немов бронзова статуя. І ця думка приходить до мене, неначе вона єдина існує.
– Народімо дитину.
Сказане було для неї несподіванкою. Вона всміхається, хмикає, підводить брови, почухує собі ногу – усе це вияв ніяковості.
– Видали спіраль.
– Ти жартуєш?
– Ні.
Я відчуваю, що їй би хотілося вдати, нібито вона не зрозуміла мене. Ми побралися дванадцять років тому й ніколи не відчували потреби, щоб хтось іще додався до нас.
– Ти ж знаєш, що я не вірю…
– У що ти не віриш?
– Я не вірю у світ.
Що ти таке кажеш? Що мені до світу, до тієї безликої маси. Я розмовляю з тобою про нас. Про мій маленький пристрій, про твою маленьку нірку. Про маленьку крихітку, маленького світлячка в темряві.
– Я не готова дати дитину цьому світові…
Ти підгинаєш під себе ноги, робишся маленькою, волієш стати тарганом, щоб піти геть цією стіною. І куди ти прагнеш забратися? Ти не хочеш дитини через те, що світ жорстокий, забруднений і тривіальний? Повернися сюди, спускайся до мене. Я тут голий у ліжку й чекаю. Дай мені кращу відповідь.
– Я не вірю, що зможу тримати немовля на руках. Я боюся.
Та ні, ти боїшся, що не будеш тією жінкою, якою ти є. Якою тобі подобається бути. Я це знаю, кохана, у цьому немає нічого поганого, егоїзм нас тішить, складає нам компанію. Ти вже втомилася від мого пильного погляду, а можливо, зараз ще й холодно. Ти соваєшся, не знаходиш собі місця. Ти боїшся, що мені тебе вже не достатньо.
– А ти чому хочеш дитину?
Я міг би тобі сказати, що мені потрібна нитка, щоб залатати мої навіжені думки, щоб тримати їх разом. Тому що я втрачаю частинки самого себе. І мені б хотілося, щоб переді мною з’явилася нова частинка. Тому що я – сирота, ось що я міг би сказати.
– Бо я хочу побачити, як полетить паперовий змій, – кажу я й сам не знаю, що сказав.
Нарешті напруга спадає, це був жарт, гра. Твоя мати знову дивиться без підозрілості.
– Кретин, – сміється вона.
І ковтає ще трішки кока-коли:
– Нам же й удвох добре, ти згоден?
Але я думаю про нитку, що вібрує на вітрі, про маленьку ручку, що прив’яже мене до землі. Паперовий змій – це я, Ельзо, це я літаю. Трапеція з тканини, що зірвалася до неба, а внизу велика тінь від неї, що йде слідом за моїм курчам, тією частинкою, що мені бракує.
Чому я не відвіз тебе до школи на машині? Адже дощило, я часто відвожу тебе, коли дощить. Перша операція була в мене о дев’ятій, але я міг би встигнути, я б привіз тебе трохи раніше, ти б залишилася під портиками побалакати зі своїми друзями до дзвоника. Тобі ж подобається приїздити в школу завчасно, а мені подобається, що ти сидиш зі мною поруч у машині, коли на вулиці дощ. Шибки запотівають
