погладжувати її. Мої руки доходили їй до колін, у неї була гладка шкіра з ароматом крему після засмаги. Щоразу, коли я приїздив до неї на море, щоразу, коли я думав про цей приїзд, я був щасливий. Зараз я був тут, сидячи в ногах коло її шезлонга, та мені не було весело. У мене було якесь незадоволення. Те, на що я чекав, не наставало. Дрібниці її забудькуватості: нічого свіжого в холодильнику, мої плавки покинуті вицвітати в кутку, під сонцем, після останнього купання, моя улюблена сорочка ще не випрасувана. Та перш за все сама Ельза з її незворушним виглядом. Я не відчував, що на мене чекають, що мене кохають. Це було несправедливо. Ельза кохала мене з тією ж розсудливістю, до якої я її схилив, тому що вона, без сумніву, була палкішою за мене. Заради кохання вона пристосувалася до моїх уповільнених рефлексів. Тоді як я після смерті тата почав деградувати. Я відчував невпевненість, внутрішні протести, на які не звертав уваги в роки юнацтва, почали з’являтися знов. І я очікував, що вона, котра була всією моєю родиною, зверне увагу на мене. Але твоя мама, Анджело, ніколи не любила слабких, і, на жаль, я це знав, саме за це я її вибрав. Я погладжував їй ноги, та не відчував у неї трепету. Мені залишався лише слабкуватий запах її крему після засмаги. Я кохав її, але вже був не в змозі притягати до себе її увагу. Я кохав її, а проте їздив на околицю, до тієї кістлявої жінки. Вона не розчаровувала мене, у неї не було плотських спогадів. Я займався сексом із ніким. Під час цих перепочинків, сповнених ейфорією й пристрастю, я ставав тим відчайдушним юнаком, яким хотів стати, проте так і не став. Я виходив погратися надвір, попри принципи моєї мами, її застиглі на фортепіано бліді руки. Я розривав жаб. Плював у тарілку. А потім залишався сам, так само, як і перед тим. Але запах злочину залишався, він піднімався з темряви і складав мені компанію зараз, тоді як жмут очерету в кінці садка колихався, підтримуючи легенький подмух вітру.
– Ти пам’ятаєш того чоловіка на похороні мого тата?
Ельза сиділа, спираючись на лікті, вона трохи нахилила голову до мене:
– Якого?
– Того, що читав.
– Так, туманно…
– Він тобі здавався щирим?
– Є люди, яким подобається брати участь у похованні інших. Бідолашні, вони не можуть собі вигадати нічого кращого.
– Не думаю, що він із таких, він знав татове прізвисько й потім плакав.
– У всіх є причини поплакати, похорони – це лише добра нагода.
– А ти чому плакала?
– За твоїм татом.
– Ти ж його майже не знала.
– Плакала замість тебе.
– Але я не тужив.
– Саме через це.
Вона відсунула ноги від моїх рук і розсміялася:
– Піду в душ, уже пізно.
Та йди в душ! А я ще трошки посиджу тут. Подивлюся на сонце, що сідає в море в пурпурових торочках неба, такого гарного, що починаєш вірити в Бога, у той світ, де твої померлі родичі чекають на тебе, аби сказати, що ніщо не зникає.
