в сяйві аварійних ламп. Якось я бачив в Інтернеті кадри підірваного в пустелі готелю, і бджолині стільники кімнат у мить вибуху застигли в такому ж моторошному світлі.
Тоді я згадав про воду. Я відступив назад, роззираючись навколо, аж поки серце не підстрибнуло, коли побачив запорошений синій спалах.
– Послухайте, – сказав я, не відриваючи погляду від пляшки. – Я зараз.
Старий дивився на мене поглядом, сповненим надії й безнадії, мов той голодний пес, що вже заслабкий, аби зіп’ястися на ноги.
– Заждіть. Я повернуся.
Наче п’яний, я став продиратися крізь мотлох – спотикаючись, переступаючи через різні речі, цеглу й уламки бетону, черевики й сумочки, якісь обвуглені предмети, які я не хотів роздивлятися надто пильно.
Пляшка була на три чверті повна й гаряча на дотик. Але з першим ковтком моє горло миттю зреагувало, і я проковтнув ледь не половину води, пластикової на смак, теплої, як помиї, – перш ніж усвідомив, що роблю, і примусив себе закрити пляшку й покласти її в пакет, щоб віднести старому.
Я став біля нього навколішки, каміння вп’ялося мені в коліна. Він тремтів, дихання було хрипким і нерівним; його погляд не зустрівся з моїм, старий дивився кудись поверх мене, бачив щось таке, чого я не бачив.
Я намагався відкрити пляшку, коли він простяг руку до мого обличчя. Своїми старими кістлявими, з пласкими подушечками пальцями він відгорнув волосся з моїх очей і обережно витяг скляну скалку з брови, а тоді поплескав мене по голові.
– Так, так.
Голос у нього був дуже слабкий, дуже скрипучий, дуже привітний, із жахливим присвистом у легенях. Ми дивились одне на одного тривалу й дивну мить, якої я ніколи не забуду, наче двоє звірів, що зустрілися в сутінках, і саме тоді в його очах, схоже, зблиснула якась іскра, і я побачив його таким, яким він був, – а він, сподіваюся, побачив мене. У ту мить ми поєдналися, ніби два двигуни в одній електросхемі.
Потім він знову похилився назад, так різко, що я подумав – помер.
– Тримайтесь, – сказав я, незграбно підсовуючи руку йому під плече. – Отак добре.
Підтримуючи його голову, я допоміг йому напитися з пляшки. Він випив зовсім трохи, більше стекло по підборіддю.
Він знову завалився назад. Надто знесилений.
– Піппа, – хрипко вимовив старий.
Я глянув на його обпалене, червоне обличчя й помітив щось знайоме в його вицвілих і прозорих очах. Я десь бачив його раніше. І я бачив також дівчину, такий собі миттєвий знімок, позначений прозорістю осіннього листя: руді брови, медово-коричневі очі. Її обличчя було віддзеркалене на його обличчі. Де вона тепер?
Він намагався щось сказати. Потріскані губи заворушилися. Старий хотів знати, де Піппа.
Він хрипів, дихаючи з великим зусиллям.
– Спробуйте лежати тихо, – схвильовано сказав я.
– Хай їде на метро, так набагато
