щось таке, що відкрив лише він, щось таке, чого раніше не знав жоден інший художник – навіть Рембрандт.
Дуже тихо – так тихо, що я ледве її почув, – дівчинка прошепотіла:
– Вона все своє життя мусила сидіти отак?
Я думав про те саме; прикута лапка, жахливий ланцюжок; дід дівчини прошепотів якусь відповідь, але моя мати (яка, здавалося, зовсім не помічала їх, хоч вони стояли зовсім поряд) відступила назад і сказала:
– Така таємнича картина і така проста! По-справжньому ніжна – вона ніби притягує стати ближче, правда? Довкола купи мертвих фазанів, а тут – маленька жива істота.
Я дозволив собі ще один прихований погляд на дівчину. Вона стояла на одній нозі, випнувши стегно вбік. Потім – геть несподівано – обернулася й подивилася мені просто у вічі. Я збентежено відвів погляд.
Як її звати? Чому вона не в школі? Я спробував прочитати ім’я, нашкрябане на футлярі від флейти, але навіть коли нахилився настільки, наскільки посмів, щоб це не було помітно, то не зміг прочитати загострені й кутасті літери, що схожі були радше на графіті на вагонах метро. Останнє слово було коротким, чотири чи п’ять літер.
– Люди, звичайно, помирають, – говорила далі мама. – Але ж як бездарно ми втрачаємо речі. З чистої недбалості. Пожежі, війни. Парфенон використовується як пороховий склад. Тож те, що вдалося нам урятувати з плину історії, є дивом.
Дід відійшов на кілька картин далі, але дівчинка стовбичила за кілька кроків позаду нас і раз у раз кидала погляди на мою матір та на мене. Чудова шкіра: біла, молочного кольору, руки наче викарбувані з мармуру. Вигляд вона мала спортивний, хоч була надто бліда, щоб грати в теніс; можливо, вона балерина або гімнастка, а чи, можливо, навіть стрибала з висоти у воду, тренуючись увечері у внутрішніх басейнах, викладених чорними кахлями. Випнуті груди й випростані пальці на ногах, тихий сплеск, темна постать у блискучому купальному костюмі, бульбашки піняться й стікають її маленьким напруженим тілом.
Чому мене цікавлять такі люди? Чи нормально прив’язуватися до незнайомців у такий напружений гарячковий спосіб? Я так не думав. Неможливо уявити, щоб якийсь випадковий перехожий викликав у мене такий інтерес. А втім, це була основна причина, чому я проникав у ті будинки разом із Томом: я був зачарований незнайомцями, хотів знати, якою їжею вони харчуються і з яких тарілок їдять, які фільми дивляться і яку музику слухають, хотів зазирнути під їхні ліжка, і в їхні потаємні шухляди та нічні столики, і в кишені їхнього одягу. Я часто зацікавлювався людьми на вулицях, а потім збентежено думав про них кілька днів, уявляючи, як вони живуть, вигадуючи про них історії в метро чи автобусах. Минали роки, а я продовжував думати про темноволосих дітей у формах католицької школи – брата й сестру – у великому центральному барі, які буквально намагалися витягти свого батька на вулицю за рукави піджака. Не забув я й тендітну, схожу на циганку дівчину в інвалідному візку перед готелем «Карлайл», яка говорила італійською з пухнастим собакою на її колінах,
