музеї Фріка, сучасного мистецтва або Метрополітен, – тож коли ми стояли під музейним портиком, з якого скрапувала вода, і дивилися на затягнуту туманом П’яту авеню, я не здивувався, що вона, струсивши парасольку від дощових крапель, запропонувала:
– Ходімо, мабуть, усередину, повештаємося там, поки злива вщухне.
– Ходім.
Хоч я хотів лише поснідати.
Вона глянула на свій годинник.
– Це найкраще, адже годі спіймати таксі в таку погоду.
Її правда. А проте я помирав від голоду. «Коли ми поїмо?» – похмуро думав собі, плентаючись за нею вгору сходами. Я здогадувався: вона так розгнівана на мене за сьогоднішній виклик до школи, що взагалі не збирається годувати мене ланчем, і коли ми повернемося додому, то мені доведеться задовільнитися вівсяними пластівцями або чимось подібним.
У музеї панувало відчуття свята. І щойно ми опинилися в його залах, чуючи навколо радісні розмови туристів, я відчув дивне абстрагування від усього, що цей день готував нам. У великій залі було гамірно й стояв густий запах від мокрих плащів. Намоклий натовп азіатів старшого віку пропхався повз нас слідом за балакучим екскурсоводом. Група неохайних дівчат-скаутів юрмилася, щось шепочучи, біля гардеробу; біля інформаційної дошки стояла шеренга кадетів військової школи в сірих одностроях, без кашкетів, зі складеними за спинами руками.
Для мене – міського хлопця, завжди обмеженого стінами свого помешкання, – музей був цікавий передусім завдяки своїм величезним розмірам, такий собі палац із нескінченною кількістю зал, які ставали все безлюднішими, що далі ви ними йшли. Деякі з занедбаних відвідувачами спалень і обтягнутих мотузками віталень у глибинах європейських декорацій, здавалося, були огорнуті глибокими чарами, так ніби ніхто не відвідував їх протягом сотень років. Відтоді як я почав самостійно їздити в метро, любив навідуватися туди сам і блукати там, аж поки переставав орієнтуватися, проникаючи глибше й глибше в лабіринт галерей, а іноді опинявся в забутих залах зброї та порцеляни, яких ніколи не бачив раніше (і часом не міг знайти знову).
Стоячи за матір’ю в черзі, я задер голову й прикипів поглядом до порожнистого купола стелі, що була на два поверхи вище; якщо дивитися на неї достатньо зосереджено, то іноді я міг відчути, що літаю там, немов пір’їнка, такий собі фокус із раннього дитинства, що забувається, коли підростаєш.
Тим часом мама – з червоним носом і засапана від нашого перебування під дощем – порпалась у своїй сумочці.
– Може, потім зазирнемо до сувенірної крамнички, – сказала вона. – Немає сумніву, що книжка з мистецтва – остання річ, яку Матильда хотіла б мати, але їй буде непросто пожалітися так, щоб це не звучало дурнувато.
– Он як! – здивувався я. – То ти хочеш зробити подарунок Матильді?
Матильда була арт-директором фірми, де мама працювала; вона була дочкою
