style="font-size:15px;"> – Тебе нудить? – запитав я, на мить забувши про свої проблеми.
Мама мала скорботне й застигле обличчя, яке я знав так добре; губи міцно стиснуті, лоб мокрий від крапель поту, а очі застиглі й величезні.
Вона почала щось говорити, але затулила долонею рот, коли машина рвучко зупинилася перед світлофором, відкинувши нас уперед, а потім назад, притиснувши до сидінь.
– Тримайся, – сказав я їй, а тоді нахилився й постукав у засмальцьовану плексигласову стінку, тож водій (сикх у тюрбані) здивовано стрепенувся.
– Послухайте, – гукнув я крізь ґратки, – дякуємо вам, ми хочемо вийти тут.
Сикх, чиє обличчя відбилося в задньому дзеркалі, подивився на мене пильним поглядом.
– То ви хочете вийти тут?
– Так, будь ласка.
– Але ви назвали не цю адресу.
– Я знаю. Але далі ми не поїдемо, – сказав я, глянувши на матір.
Із нерухомим, як маска, обличчям вона нишпорила в сумці, шукаючи гаманець.
– З нею все гаразд? – запитав водій із сумнівом у голосі.
– Так, так, із нею все гаразд. Але нам треба вийти з машини, дякую вам.
Тремтливими руками моя мати дістала жмут доларів, що здавалися вологими, і просунула їх крізь ґратки. Коли сикх простяг руку й накрив їх долонею (рішуче, дивлячись убік), я вийшов з машини, тримаючи дверцята відчиненими для неї.
Мама трохи спіткнулася, ступивши на край хідника, і я зловив її за руку.
– Як ти? – боязко запитав я в неї, коли таксі поїхало геть.
Ми були на П’ятій авеню, біля особняків, що виходили вікнами на парк.
Вона глибоко вдихнула повітря, потім витерла собі чоло й стиснула мою руку.
– Ох, – сказала мама, затуливши обличчя долонею. Лоб у неї блищав, а очі все ще були несфокусованими; вона мала злегка ошелешений вигляд пташки, що збилася з курсу. – Пробач, тіло в мене все ще тремтить. Слава Богу, ми вибралися з цього таксі. Зі мною буде все гаразд, треба лише ковтнути трохи повітря.
Люди проминали нас на вітряному розі вулиці: школярки у формі бігали й сміялися, оминаючи нас; няньки штовхали перед собою візки, у яких сиділо по двоє й по троє дітлахів; заклопотаний батько пробіг, тягнучи малого сина за руку.
– Ні, Брейдене, – почув я, як він каже хлопцеві, що дріботів ногами, аби встигнути за ним. – Ти не повинен думати, що в такий спосіб ти матимеш роботу, яка подобається тобі…
Ми відступили вбік, щоб нас не намочило мильною водою, яку двірник виливав на хідник перед своїм будинком.
– Скажи мені, – запитала мати, покрутивши пальцем біля скроні, – чи це мені здалося, чи в цій машині…
– Неймовірно смерділо? Гавайськими тропіками й дитячим лайном?
– Правду кажучи, – вона помахала рукою перед своїм обличчям, – я могла
