увірвалася, коли автомобіль Матильди потрапив у пробку, примусивши її застрягнути у Вільямсбурзі, у студії ювеліра.
– А ти зроби це анонімно. Залиш стару картку без грошей на ній на її робочому столі, аби подивитися, що вона зробить.
– Я скажу тобі, що вона зробить, – сказала мама, просовуючи в білетне віконечко свій абонемент. – Звільнить свого асистента й, напевне, половину людей, які працюють у відділі продукції.
Рекламна фірма спеціалізувалася на жіночих аксесуарах. Упродовж дня під пильним і дещо злостивим поглядом Матильди мама робила фотознімки, на яких кришталеві сережки виблискували на кучугурах штучного різдвяного снігу, а жіночі сумки з крокодилової шкіри – забуті на задніх сидіннях порожніх лімузинів – сяяли в ореолах божественного небесного світла. Вона робила свою справу добре; їй більше подобалося працювати за камерою, аніж позувати перед нею. І я знав, що їй подобалося бачити свої фотографії на рекламних щитах у метро або на Таймс-сквер. Та я знав, що, попри глянець та блиск її праці (сніданки з шампанським, подарункові сумки з «Берґдорфа»), на це витрачалося забагато часу, а порожнеча від цього засмучувала маму. Чого їй справді хотілося, то це продовжити своє навчання, хоч ми обоє знали, що на це було мало шансів тепер, коли мій батько покинув нас.
– Ну гаразд, – сказала вона, обертаючись від вікна й подавши мені мій бейдж, – ти також стежитимеш за часом, добре? Це велика виставка, – і вона показала мені на афішу «Портрети й натюрморти: шедеври Золотої доби», – ми не зможемо все побачити за раз, але є кілька речей…
Її голос стих, коли я поплентався за нею грандіозними центральними сходами, розриваючись між нагальною необхідністю триматися поблизу і гострим бажанням відстати на кілька кроків і вдати, ніби її тут нема.
– Я ненавиджу оглядати все це з таким поспіхом, – сказала вона, коли я наздогнав її на вершині сходів, – бо на таку виставку треба приходити двічі або тричі. Тут виставлено «Урок анатомії», і ми мусимо його оглянути, але передусім я хочу побачити маленьку й рідкісну картину художника, який був учителем Вермеера. Це великий старий майстер, про якого ти ніколи не чув. Полотна Франса Гальса також заслуговують на велику увагу. Ти знаєш Гальса, правда ж, знаєш? «Веселого бражника»? І регентів богадільні?
– Атож, – обережно відповів я.
З тих картин, які вона назвала, я знав лише «Урок анатомії». Фрагмент із неї був зображений на афіші виставки: бліда плоть, численні відтінки чорного кольору, схожі на затятих пияків хірурги з кривавими прожилками в очах і червоними носами.
– Це основи мистецтва, – сказала мама. – Сюди, ліворуч.
Нагорі панував лютий холод, а моє волосся ще не просохло після дощу.
– Ні, ні, сюди, – уточнила вона, схопивши мене за рукав.
Знайти виставку було важко, й поки ми блукали гамірними галереями (проштовхуючись крізь натовп і приєднуючись до нього, звертаючи праворуч, звертаючи ліворуч, блукаючи лабіринтами серед безлічі суперечливих схем і вказівників), великі похмурі
