треба багато миль…
Він замовк на хвилину; я відчував, як старий непритомніє, зникає з поля мого зору, мов листок на поверхні струмка, а потім повернувся, знову був тут.
– А ти? Скільки років тобі?
– Тринадцять.
– Ти навчаєшся у французькому ліцеї?
– Ні, моя школа на Вест-Сайді.
– Це не гірше, я думаю. Тільки клопоту з цими французькими уроками! Занадто багато незнайомих слів для дитини. Nom et pronom[11], види і групи. Це лише форми колекціонування комах.
– Що ви сказали?
– Вони завжди розмовляють французькою мовою в Ґроппі. Ти пам’ятаєш Ґроппі? Там, де смугаста парасолька й фісташкове морозиво?
Смугаста парасолька. Головний біль заважав мені думати. Мій погляд упав на видовжену рану в його черепі, темну, зі згустками крові, наче від удару сокирою. Усе більше й більше я звертав уваги на жахливі форми, схожі на понівечені людські тіла, розкидані між уламками, шматки чорноти обступали нас, погано видимі, й усе ж таки це була чорнота, крізь яку міг проникнути погляд і яка навіювала сон, неначе та піниста хвиля, що зникає за кормою корабля в холодному чорному океані.
Зненацька сталося щось дуже погане. Він пробудився й трусив мене. Плескав руками. Старий щось хотів. Намагався щось витиснути з присвисту свого дихання.
– У чому річ? – стріпонувся я, раптово скинувши з себе сон.
Він важко відсапувався й смикав мене за руку. Сповнений страху, я сів і озирнувся, сподіваючись побачити якусь нову небезпеку, що загрожувала нам. Обірвані дроти, вогонь, готову обвалитися на нас стелю.
Він схопив мене за руку. Міцно стиснув її.
– Не тут, – зумів вичавити він із себе.
– Ви про що?
– Не залишай її тут. – Старий дивився повз мене, намагаючись на щось указати. – Забери її звідси.
– Будь ласка, ляжте.
– Ні, вони не повинні бачити це. – Він шалено вхопився за мою руку, намагаючись підвестися. – Вони вкрали килими, вони віднесуть їх на митницю…
Він показував тепер на запилюжений дерев’яний прямокутник, майже невидимий посеред зламаних балок і всіляких уламків, менший, аніж мій ноутбук удома.
– Ви про цю річ? – запитав я, придивляючись пильніше. Вона була обляпана краплями воску й покрита неправильним візерунком потрісканої етикетки. – Ви хочете, щоб я її взяв?
– Я благаю, щоб ти її взяв.
Старий міцно заплющив очі. Він був засмучений, кашляв так сильно, що ледве міг дихати.
Я простягнув руку й потяг до себе ту дошку за краї. Вона була навдивовижу важка для своїх маленьких розмірів. На одному з кутків стриміла довга скіпка від рами.
Я витер рукавом поверхню від пилюки. Маленьку жовту пташку було ледь видно під шаром білого пороху. «„Урок анатомії“ також був у тій книжці, але я смертельно його боялася».
– Добре, – кволо відповів я. І обернувся з малюнком у руці, щоб показати
Іменник і займенник (
