Компліменти завжди мене бентежили, я ніколи не знав, як на них відповідати, хіба що вдавати, мовби нічого не чув. – Коли вони вишикувані поруч, ти бачиш, як вони зроблені. А в Барбурів, – я не знав, як це пояснити, – ті ж таки меблі нагадують опудала в Музеї природничої історії.
Коли він засміявся, його похмурий і стривожений погляд кудись випарувався, і я знову відчув його добродушність, вона променилася з нього.
– Я справді так думаю, – сказав я, сповнений бажання прояснити свою думку. – Вона все так розташувала, стіл з освітленням сам по собі, і всі речі розміщені так, щоб ти не міг до них доторкнутися, – це схоже на ті діорами, які вони розташовують навколо я´ка чи якогось іншого звіра, щоб показати його ареал. Це цікаво, але я маю на увазі зовсім інше. – Я показав на спинки стільців, вишикувані попід стіною. – Цей схожий на арфу, цей – на ложку, а цей… – Я змахнув рукою, ніби захищаючись.
– На щит. Хоча, скажу тобі, найцікавіша деталь у цьому стільці – це вигадливий середник. Ти можеш цього й не розуміти, – сказав він, перш ніж я встиг його запитати, що таке середник, – але щодня дивитись на такі меблі, бачити їх при різних освітленнях і провести по них рукою, коли захочеш, збагачує твої знання. – Він дмухнув на окуляри й протер їх куточком фартуха. – Тобі скоро треба буде повертатися до передмістя?
– Та не дуже, – сказав я, хоч уже було пізно.
– Тоді ходімо, – сказав він. – Залучу тебе до праці. Мені потрібен помічник, щоб завершити ремонт цього маленького стільця.
– З козлячими ногами?
– Атож, із козлячими ногами. Я маю ще один фартух на вішалці, я знаю, він на тебе великий, але я щойно покрив той стілець оліфою і не хочу, щоб ти зіпсував свій одяг.
Дейв, психіатр, не раз нагадував мені, що йому хотілося б, аби я завів собі якесь хобі, – цими порадами я нехтував, бо хобі, які він пропонував (ракетбол, настільний теніс, боулінг), здавалися мені вкрай непереконливими. Якщо він вважав, що кілька партій, зіграних у настільний теніс, допоможуть мені забути мою маму, то дах у нього, безперечно, поїхав. Але більшість дорослих людей думали так само – про це свідчили порожній записник, подарований мені містером Нойспейлом, моїм викладачем англійської мови; пропозиція місіс Свонсон, щоб я ходив навчатися мистецтва після уроків, обіцянка Енріке водити мене на баскетбол на майданчиках Шостої авеню і навіть спорадичні спроби містера Барбура зацікавити мене навігаційними мапами та сигнальними прапорами.
– Але що тобі подобається робити у вільний час? – запитала мене місіс Свонсон у своєму моторошному тьмяному кабінеті, що пахнув трав’яним чаєм і полином, на письмовому столі громадилися високі стоси журналів «Seventeen» і «Teen People», а в глибині кімнати лунала тлом якась дзвінка азіатська музика.
– Не знаю. Люблю читати. Дивитися кінофільми. Грати в «Добу завоювань 2» або в «Добу завоювань: платинове видання». Не знаю, – знову сказав я, побачивши, що вона на мене дивиться.
– Що ж, усе це добре, Тео, – сказала вона стурбовано. –
