принаймні скупість у ставленні до своїх спадкоємців. І тому Марґарет і мати Піппи Джульєтта ніколи навіть не зустрічалися, хіба що в суді, коли Джульєтта була практично ще немовлям. Батько Велті так зненавидів перукарку, що у своєму заповіті прямим текстом указав, щоб ані їй, ані Джульєтті не дістався жоден цент поверх тієї скупої допомоги, якої закон вимагав на утримання дитини. Але Велті… – Гобі погасив сигарету. – Старий містер Блеквелл мав якісь особливі плани щодо Велті й у своєму заповіті його не образив. І протягом усієї судової тяганини, яка тривала роками, Велті дуже непокоївся тим, як дитину відтрутили й зневажили. Мати Джульєтти її не хотіла: ніхто з материної рідні її не хотів; старому містерові Блеквеллу, звичайно ж, вона була не потрібна, а Марґарет і її мати, безперечно, були б задоволені, якби доля викинула її на вулицю. А поки що перукарка залишала Джульєтту саму-одну в помешканні, коли йшла на роботу… Погана ситуація з усіх боків.
Велті не мав жодних зобов’язань, щоби втрутитись у цю справу, але він був порядний чоловік, не мав родини й любив дітей. Він запросив Джульєтту (або Джулі-Енн, як її тоді називали) сюди на канікули, коли їй виповнилося шість років…
– Сюди? У цей дім?
– Так, сюди. Але потім літо минуло й настав час відіслати її додому, і вона плакала, не бажаючи їхати, а мати не відповідала по телефону, тоді Велті здав квитки на літак і став обдзвонювати навколишні школи, щоб записати її в перший клас. Це не було офіційне влаштування – він боявся розгойдувати човна, як то кажуть, – але більшість людей вважали, що то його дитина, особливо не розпитуючи. Він мав близько тридцяти п’яти років, тобто досить, аби бути її батьком, ким він і був по суті.
– Та нехай, – сказав Гобі, піднявши погляд, зовсім іншим тоном. – Ти сказав, тобі хотілося б оглянути майстерню. Спустимося вниз?
– Будь ласка, – сказав я.
Коли я прийшов, він працював над перекинутим стільцем, підвівся, потягся і сказав, що хоче зробити перерву, але мені не хотілося йти нагору, адже майстерня була такою багатою й чарівною на вигляд: печера зі скарбами, більша зсередини, аніж здавалася ззовні, зі світлом, яке просочувалося крізь високі вікна, ажурне й філігранне, наповнена таємничими інструментами з невідомими мені назвами та гострими загадковими запахами лаку і бджолиного воску. Навіть стілець, над яким він працював, – той мав попереду козячі ніжки з роздвоєними копитами – здавався не предметом меблів, а зачарованою істотою, яка могла перекинутися, стрибнути з його робочої лави й подріботіти вулицею.
Гобі простяг руку по свій халат і знову його вдягнув. Попри всю свою делікатність, свої спокійні манери, він був збудований як чоловік, що заробляє собі на життя, пересуваючи холодильники або розвантажуючи вагони.
– Отже, – сказав він, ведучи мене сходами вниз, – тут крамниця за крамницею.
– Як це?
Він засміявся.
– Arrière-boutique[39].
Кімната за крамницею (
