І долийте в нього краплю скотчу. – Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: – Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.
Гобі прокашлявся.
– Я не бачу жодної шкоди в тому…
– Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? – запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.
– Звичайно, – швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. – Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.
Першими словами, які вона мені сказала, були:
– Вимкни, будь ласка, світло.
Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.
Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.
– Привіт, – сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.
– Привіт, – відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.
– Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.
– Справді? Звідки ти знала, що то був я?
– Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.
– Як ти почуваєшся? – запитав я.
Вона всміхнулася.
– Спати хочеться. – Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. – Хочеш приєднатися?
– Приєднатися до чого?
Вона відвернула голову вбік, витягла з вуха один навушник і подала його мені.
– Слухай.
Я сів біля неї на ліжко й застромив навушник у вухо: неземні мелодії, безликі, пронизливі, наче радіосигнал із раю.
Ми подивились одне на одного.
– Що це? – запитав я.
– Еее… – Вона подивилася на айпод. – Палестріна.
– Он як… – Але мені було байдуже, що то було. Єдиною причиною, чому я це слухав, були дощове світло, біле дерево за вікном, грім, вона.
Мовчанка, що запала між нами, була щасливою й дивною, поєднана дротом і крижаними голосами, які тонко відлунювали.
– Ти не розмовляй, – сказала вона. – Якщо не маєш такого бажання. – Її повіки були важкі, а голос сонний і схожий на таємницю. – Люди завжди люблять розмовляти, але я віддаю перевагу мовчанці.
– Ти плакала? – запитав я, придивившись пильніше.
– Ні. Ну добре, дуже трошки.
Ми
