style="font-size:15px;"> Він стенув плечима.
– Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, – сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. – Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.
Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.
Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.
– Привіт!
– Я прийшов невчасно? – запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.
– Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.
На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.
– Прошу, заходь.
– Ви кудись ідете? – запитав я, боязко подивившись на нього.
Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним – не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.
– Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.
Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому – через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.
– Чому він тут? – запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.
– Що? – запитав Гобі.
Він здавався стурбованим.
– Космо. Він не хоче бути з нею?
– Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.
Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.
– Тітка?
– Так, – сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. – Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, – сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. – Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.
– Справді? – радісно запитав я.
– «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, – промовив він із теплим і дзвінким сміхом. – І опа – ти вже тут.
Він підвівся, хруснувши коліньми й витерши зап’ястком свій бугруватий білий лоб.
– Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.
– Як вона почувається?
– Набагато
