й колючого холоду.
– Ну й де ти був? – запитав Дейв, намагаючись перехопити мій погляд.
– Тобто?
– Про що ти подумав саме тепер?
– Ні про що.
– Не кажи дурниць. Це надто важко – не думати зовсім ні про що.
Я стенув плечима. Крім Енді, я нікому не розповідав про те, що їздив на автобусі до Піппи, і ця таємниця підсвічувала все, мов сяйвом сновидіння; паперові маки, тьмяне світло від опливлої свічки, липучий жар її руки в моїй руці. Та хоч це була найпомітніша і найреальніша подія, яка сталася зі мною за останній час, я не хотів псувати її, розповідаючи про неї, а надто йому.
Ми сиділи мовчки ще довгу хвилину або дві. Потім Дейв нахилився вперед зі стурбованим виразом обличчя й сказав:
– Ти зрозумій, Тео, коли я питаю тебе, що ти думаєш протягом цих мовчанок, я не намагаюсь ані смикати тебе, ані поставити в незручне становище, ані щось таке.
– О, я це знаю, – сказав я з нелегким почуттям, учепившись пальцями у твід, яким був обтягнутий підлокітник крісла.
– Я тут для того, щоб поговорити з тобою про те, про що ти сам хотів би поговорити. Або… – почувся тріскіт дерева, коли він підвівся на своєму стільці, – ми взагалі не повинні говорити. Але мене турбує, чи ти, бува, чогось не приховуєш.
– Ну, знаєте, – сказав я після паузи, що здавалося, ніколи не закінчиться, змагаючись зі спокусою подивитися вбік на годинник. – Я, власне, хочу…
Скільки ми маємо ще хвилин? Сорок?
– Бо я почув від інших дорослих, які беруть участь у твоєму житті, що останнім часом твій інтерес до життя посилився. Ти став більше працювати в класі, – сказав він, коли я нічого не відповів. – Брати активнішу участь у суспільному житті. Став нормально їсти. – У тиші з вулиці долетів звук сирени «швидкої допомоги». – Тож мені хотілося б, аби ти допоміг мені зрозуміти, щó у твоєму житті змінилося.
Я здвигнув плечима, почухав щоку. Хіба можна це пояснити? Було б дурним навіть намагатися це зробити. Навіть моя пам’ять почала здаватися мені туманною й зоряною від нереальності, наче сон, подробиці якого стають усе менш виразними й проникними, коли ти намагаєшся їх затримати в пам’яті. Що було важливим, то це почуття, солодка, глибока течія, наділена такою владною силою, що в класі, на шкільному автобусі, лежачи в ліжку й намагаючись думати про щось безпечне або приємне, про якесь середовище або місце, де мої груди не були б перевантажені тривогою, мені треба було тільки зануритись у цей теплокровний потік і дозволити, щоб він переніс мене в потаємне місце, де все добре. Коричневі стіни, краплі дощу на шибках, глибока тиша й відчуття глибини та дистанції, схожі на лаковане тло картини дев’ятнадцятого століття. Зношені до ниток килими, розмальовані японські віяла, старовинні валентинки, що виблискують у світлі свічок, П’єро та голуби й серця в гірляндах квітів. Бліде обличчя Піппи в темряві.
– Послухай, – сказав я Енді через кілька днів, коли
