допомогти йому.
– Але все було не так! Кавано стрибнув на нас обох! А на хіднику лежав осколок від розбитої пляшки.
Він знову засміявся – густим і гучним сміхом великого чоловіка, що так відрізнявся від його рафінованого голосу.
– Хай там як усе було, – сказав він, – ти, безперечно, потрапив у цікаву родину.
Він підвівся на ноги, підійшов до буфету, дістав звідти пляшку віскі й налив його на два пальці в не дуже чисту склянку.
– Саманта Барбур не схожа на добру й приязну душу – принаймні не справляє такого враження, – сказав він. – Але, здається, вона робить багато добра своїми фондами та збиранням коштів, чи не так?
Я мовчав, дивлячись, як він знову ставить пляшку в буфет. Світло у слуховому вікні було сірим і молочним; краплі дрібного дощу накривали скло.
– Ви знову відчините крамницю? – запитав я.
– Не знаю, – зітхнув він. – Усім цим розпоряджався Велті – покупцями, продажем. Щодо мене, то я ремісник, а не бізнесмен. Brocanteur, bricoleur[33]. Я рідко підіймався сюди, працював переважно в підвалі, шліфуючи та поліруючи. Тепер його нема – і це дуже незвично. Люди приходять, щоб забрати речі, які він їм продав, щось привозять, а я й не знаю, що це він купив, не знаю, де шукати документи, який із них чого стосується… Існує мільйон запитань, які я б хотів йому поставити, я все віддав би, аби поговорити з ним бодай п’ять хвилин. А надто про те, що стосується Піппи. Як її лікувати й усе таке.
– Розумію, – сказав я, знаючи, як непереконливо це прозвучало.
Ми перейшли на непевну територію смерті моєї матері, розтягнутих мовчанок, хибних усмішок, туди, де слова нічого не означають.
– Він був чудовим чоловіком. Таких, як він, небагато. Лагідний, чарівний. Люди завжди жаліли його за його горб, хоч я ніколи не зустрічав чоловіка, так щедро обдарованого щасливим світовідчуттям. І, звичайно, клієнти любили його… він завжди був надзвичайно компанійським чоловіком. «Світ не приходить до мене, – так він казав, – то я сам до нього піду».
Цілком несподівано озвався айфон Енді: прийшла есемеска.
Гобі, не донісши склянку до рота, різко здригнувся:
– Що це було?
– Зачекайте секунду, – сказав я, нишпорячи в кишені. Текст надійшов від Філа Лефкова, одного зі школярів, із якими Енді навчався в японському класі: «Привіт, Тео, це Енді, з тобою все о’кей?» Я швидко вимкнув телефон і запхав його назад до кишені.
– Пробачте? – запитав я. – Що ви сказали?
– Я забув. – Він протягом якоїсь миті дивився в простір, а тоді похитав головою. – Я ніколи не сподівався, що побачу цей перстень знову, – сказав він, подивившись на нього. – Це так на нього схоже – попросити, щоб ти приніс його сюди й поклав мені в руку. Я нічого не казав, але думав, що хтось поцупив його в морзі.
Телефон знову запищав на високій ноті.
– Ще раз пробачте, – сказав я, витягши його й прочитав у тексті Енді:
«Просто хочу переконатися, що тебе не вбили!!!»
– Пробачте, –
Антиквар, майстер на всі руки (
