помідорами, притрушений каєннським перцем та ще чимось, чудовий на смак.
– Пробачте, що це? – запитав я, поклавши до рота ще один шматок.
Він трохи збентежився.
– Ця страва, власне, не має назви.
– Вона смачна, – сказав я, дещо здивований із того, яким голодним я був.
Моя мати готувала такий сир на підрум’яненому хлібі, який ми іноді їли в неділю ввечері, взимку.
– Ти любиш сир? Мені треба було запитати тебе.
Я кивнув головою, мій рот був надто повний, щоб відповісти. Хоча місіс Барбур постійно напихала мене морозивом і солодощами, я мав таке враження, ніби не споживав нормальної їжі відтоді, як померла моя мати, – принаймні тієї їжі, яка була нормальною для нас: нашвидкуруч зготованої печені, омлету або напівфабрикатних макаронів із сиром, – яку я їв, сидячи на кухонних сходах і розповідаючи, як минув мій день.
Поки я їв, він сидів за столом, підперши підборіддя своїми великими білими долонями.
– Чим ти захоплюєшся? – несподівано запитав він. – Спортом?
– Перепрошую?
– Що тебе цікавить? Якісь ігри абощо?
– Ну, наприклад, відеоігри. «Доба завоювань». Або «Божевілля якудзи».
Він здався мені здивованим.
– А що ти скажеш про школу? Які твої улюблені предмети?
– Історія, думаю. Англійська мова також, – сказав я після короткої паузи. – Але англійська мова буде вельми нудною наступні п’ять тижнів – ми перестали вивчати літературу й повертаємося до граматики, тепер складаємо схеми речень.
– А яка література тобі більше до вподоби? Англійська чи американська?
– Американська. Яку ми вивчаємо тепер. Або вивчали раніше. Цього року ми також вивчаємо американську історію. Але останнім часом вона була страх нудною. Та ми вже злізли з Великої депресії, і стане набагато веселіше, коли перейдемо до Другої світової війни.
Давно я вже так не тішився розмовою. Він ставив мені багато різноманітних і цікавих питань, наприклад які художні твори я останнім часом читав і чим саме середня школа відрізняється від початкової; яка дисципліна мені дається найважче (іспанська мова), яким є мій улюблений історичний період (я точно не знав, але що завгодно, крім Юджина Дебса та історії американських профспілок, на вивчення якої ми згаяли надто багато часу) і ким я хочу бути, коли виросту (найменшого уявлення), – звичайні теми для розмов, але мені було приємно поговорити з дорослим, який цікавився мною, а не лише тим нещастям, яке мене спостигло, не витягуючи з мене інформацію й не позначаючи у свідомості ті Речі, Які Треба Сказати Дитині, Що Пережила Тяжке Потрясіння.
Ми зрештою перейшли на тему письменників, від Теренса Вайта[30] й Толкієна до Едґара По, ще одного з моїх улюблених письменників.
– Мій батько казав, що По – письменник пересічний. Що це, мовляв, Вінсент Прайс[31] американської літератури. Але я вважаю таку оцінку несправедливою.
Теренс Вайт (1906–1964) – англійський письменник, який уславився творами, написаними на основі легенд про короля Артура.
Вінсент Прайс (1911–1993) – американський актор.
