– сказав він, запонок на ньому не було, брудні манжети звисали нижче від зап’ястків, – ти лише дай мені хвилину, щоб зосередитись, – сказав він неуважно, відкидаючи з обличчя пасмо сивого волосся. – Ходи-но сюди.
Він підвів мене до вузької, твердої на вигляд канапи з орнаментальними підлокітниками й різьбленою спинкою. Але вона була завалена подушками та ковдрами і, здавалося, ми обидва водночас переконалися, що через купу постільної білизни сісти там неможливо.
– О, пробач, – пробурмотів він, відступивши назад так швидко, що ми майже наштовхнулись один на одного. – Я тут прилаштувався, можливо, не в найкращий спосіб, але я мусив якось усамітнитися, щоб не чути всього того, що…
Відвернувшись від мене (через що я не почув кінець його фрази), він переступив через книжку, яка лежала сторінками донизу на килимі, та чашку з коричневим колом усередині від випитого чаю й підвів мене до пузатого, обтягнутого багатою матерією крісла з торочками й сидінням, вигадливо прикрашеним великими шапочками цвяхів, – то було турецьке крісло, як я довідався згодом; він був одним із кількох людей у Нью-Йорку, які ще вміли набивати такі крісла.
Бронза з крильцями, срібні дрібнички. Сірі запорошені страусові пера у срібній вазі. Я невпевнено примостився на краєчку крісла й роззирнувся навкруги. Краще було б стояти на ногах: так легше піти.
Він нахилився, стиснувши руки між колінами. Але замість того щоб сказати щось, лише дивився на мене й чекав.
– Мене звуть Тео, – несподівано озвався я після тривалої мовчанки. Моє обличчя було таким гарячим, що, здавалося, зараз запалає. – Теодор Декер. Але всі називають мене Тео. Я живу в передмісті, – додав я невпевнено.
– А я Джеймс Гобарт, але всі називають мене Гобі. – Його погляд був сумний і довірливий. – Я живу в центрі.
Я розгублено подивився вбік. Чи не жартує він?
– Пробач. – Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх. – Не звертай на мене уваги. Велті, – він подивився на перстень у себе в долоні, – був моїм діловим партнером.
Був? Годинник із місячним циферблатом задеренчав у тиші своїми трибами та ланцюжками, важкий, схожий на річ капітана Немо, перш ніж віддзвонити чверть години.
– Он як, – сказав я. – А я думав…
– Ні. Мені шкода. А ти не знав? – додав він, пильно подивившись на мене.
Я подивився вбік. Я не усвідомлював, як мені хотілося знову побачити старого. Попри те що я бачив і що я знав, я все ж зберігав дитячу надію, що він у чудесний спосіб вижив, як виживає вбивця на телебаченні, який після рекламної паузи виявляється живим і спокійно лікується в лікарні.
– А як ця річ потрапила до тебе?
– Що? – заскочено перепитав я.
Я звернув увагу на те, що стрілки годинника показували десяту годину, невідомо, чи то ранку, чи то вечора, тобто дуже далеко від точного часу.
– Ти сказав, він сам передав його тобі?
Я незручно засовався.
– Так.
