половині речення, витираючи губи серветкою й підхоплюючись на ноги. – Ось ти й прийшов. Доброго ранку. Ти пам’ятаєш Платта, правда ж, пам’ятаєш? Платте, це Теодор Декер – друг Енді, пригадуєш?
Говорячи, він відійшов геть і повернувся зі ще одним стільцем, який незручно втиснув навпроти гострого кутка столу.
Коли я сів скраю – на три або чотири дюйми нижче, аніж будь-хто, на непропорційний бамбуковий стілець, який відрізнявся від усіх інших, – Платт зустрівся зі мною поглядом без особливого інтересу й відвів його вбік. Він приїхав з інтернату на вечірку і, схоже, мав похмілля.
Містер Барбур знову сів і поновив розмову на свою улюблену тему – про вітрильний спорт.
– Як я вже сказав, тобі завдає великої шкоди брак упевненості в собі. Ти почуваєшся невпевнено на кільовій яхті, Енді, – сказав він, – і немає, до чорта, жодної причини, щоб ти так себе почував, крім того, що ти не маєш досвіду самостійного ходіння під вітрилом.
– Річ не в тому, – сказав Енді своїм замогильним голосом. – Головна причина та, що я ненавиджу яхти.
– Дурниці, – сказав містер Барбур, підморгуючи мені, ніби я був схильний пожартувати разом із ним, а це була неправда. – Ні, мене ти не одуриш знудженою фізіономією. Погляньте на цю фотографію на стіні, зняту дві весни тому в Сенібелі! Цей хлопець не був знуджений ані морем, ані небом, ані зірками, ні, не був, сер!
Енді роздивлявся сніговий краєвид на пляшці з кленовим соком, поки його батько своїм запаморочливим голосом, за яким годі було встежити, пишномовно розповідав, як ходіння під вітрилом дисциплінує і збадьорює хлопців, наділяє їх сильним, як у стародавніх моряків, характером. Енді розповідав мені, що в минулі роки він переносив свої морські подорожі значно легше, бо йому дозволялося сидіти в каюті, де він читав книжку або грав у карти з меншими братом і сестрою. Але тепер він став досить великим, щоб допомагати команді, – а це означало довгі, напружені, залиті сліпучим сонцем дні, коли він працював на палубі поруч із невблаганним Платтом, і ось він, цілком дезорієнтований, пірнає під рангоут, намагається не заплутатися в кільцях каната й не звалитися на борт, а тим часом їхній батько вигукує накази й тішиться солоними бризками.
– Боже, пригадай, скільки було сонця, коли ми мандрували в Сенібелі! – Батько Енді відхилився назад на стільці й закотив очі, дивлячись на стелю. – Хіба це було не прекрасно? Оті червоні й помаранчеві хмари на заході сонця? Спалахи полум’я й червоні жарини? Щось подібне до атомного вибуху? Чисте полум’я, що проривалося крізь небесне склепіння й лилося з неба? А згадай товстий, масний місяць, оточений синім туманом неподалік Гаттераса, – як у Максфілда Перріша, так, Саманто?
– Що, вибач?
– Максфілд Перріш – художник, який мені подобається. І хіба його твори не нагадують ці неозорі небеса, – він розвів руки, – з хмарами, що утворюють справжні замки? Пробач мені, Тео, я не хотів стукнути тебе в ніс.
– Хмари малював Констебль.
– Ні, ні, я зовсім не його мав на увазі, художник, про якого
