на човні, – так.
– Ну, знаєш, – містер Барбур оглянув стіл, не виключивши й мене зі свого спантеличеного погляду, – ти знову показуєш себе вкрай дурним. Море, – він обернувся до Енді, – заперечуй його скільки хочеш, але ти народився з ним у крові, успадкував його від фінікійців, від стародавніх греків…
Та коли містер Барбур перейшов до Маґеллана, до навігації за зорями, до Біллі Бада[25] («Я пам’ятаю, як валлієць Тафт пішов на дно, лише щока рожево зблиснула на хвилях»), я відчув, що мої думки повернулися до Гобарта й Блеквелла: я намагався вгадати, хто такі Гобарт і Блеквелл і що вони роблять. Прізвища звучали так, ніби йшлося про двох затхлих старих адвокатів або навіть фокусників, таких собі партнерів у бізнесі, що шастають в освітленій свічками темряві.
Те, що телефон у них досі працює, здалося мені обнадійливим знаком. Телефон у моєму домі був від’єднаний. Як тільки мені вдалося пристойно втекти від мого сніданку та моєї неторканої тарілки, я повернувся до телефону у вітальні. Іренка кружляла навколо мене, пилососила кімнату, змітала порох зі старовинних дрібничок навколо мене, а Кітсі сиділа в кутку біля комп’ютера, сповнена рішучості навіть не дивитися на мене.
– Кому ти телефонуєш? – запитав Енді, який у стилі своєї родини підійшов до мене так тихо, що я не почув.
Я міг не розповідати йому нічого, проте знав, що можу довіритися, бо він триматиме рот на замку. І ніколи нікому не викаже мою таємницю, тим більше своїм батькам.
– Людям, яких я не знаю, – сказав я спокійно, відступивши трохи вбік, щоб не стояти на лінії дверей. – Так, це звучить дивно. Але ти знаєш той мій перстень?
Я розповів йому про старого і думав, як розповісти також про дівчинку, про зв’язок, який я відчував із нею, і про те, як мені хочеться знову її побачити. Але Енді – чого слід було сподіватися – уже перескочив від особистого до логіки розвитку ситуації. Він подивився на «Білі сторінки», які лежали відкритими на телефонному столі.
– Вони живуть у місті?
– На Західній Десятій.
Енді чхнув і прочистив ніс. Через весняні алергії він почувався недобре.
– Якщо ти не зможеш сконтактувати з ними телефоном, – сказав він, згортаючи свій носовичок й поклавши його до кишені, – то чому б тобі просто не піти до них?
– Справді? – сказав я. Мені здавалося нечемним просто прийти до тих людей, спершу не зателефонувавши. – Ти так вважаєш?
– Так би я сам зробив.
– Не знаю, – сказав я. – Можливо, вони не пам’ятають мене.
– Якщо вони побачать тебе власною персоною, то скоріше тебе пригадають, – слушно зауважив Енді. – Інакше ти можеш здатися їм якимсь диваком, що телефонує й хоче вдати з себе невідомо кого. Ти не турбуйся, – сказав він, подивившись через плече. – Я нікому нічого не скажу, якщо ти мене про це попросиш.
– Диваком? – перепитав я. – А кого я можу з себе вдати?
– Ну, наприклад, чимало психів телефонують сюди тобі, – сухо повідомив мені Енді.
Біллі Бад – персонаж із оповідання Германа Мелвілла «Біллі Бад – формарсовий матрос».
