як щодо запаху?
– Тобто?
– Ти відчув якийсь особливий запах перед самим вибухом?
– Не думаю.
– Не відчув нічого? Ти певен?
Поки відбувався допит – ті самі запитання по колу, трохи переміщувані, аби збити мене з пантелику, вони знову й знову підкидали щось нове, а я тримався й безнадійно чекав, коли вони дійдуть до картини. Тоді мені доведеться просто визнати свою провину й змиритися з наслідками, хоч би якими вони були (мабуть, вони будуть тяжкими, адже мене мають віддати під опіку держави). Десь разів зо два я мало не зізнався в усьому, опанований страхом. Але чим більше запитань вони мені ставили (Де я був, коли дістав удар по голові? Кого я бачив або розмовляв, коли виходив із музею?), тим очевиднішим для мене ставало, що вони нічого не знали про те, що зі мною сталося, в якій залі я був, коли вибухнула бомба, і навіть який я знайшов вихід, щоб покинути музей.
Вони мали план будівлі; зали були там позначені номерами, а не назвами, галерея 19А і галерея 19В, лабіринти з літер і цифр до числа 27.
– Де ти був, коли пролунав перший вибух? – запитав Рей, показуючи пальцем. – Тут чи тут?
– Не знаю.
– Подумай.
– Не знаю, – повторив я майже істеричним тоном.
У діаграмі зал було щось плутане, комп’ютерне, схоже на кадри з відеогри або реконструкцію Гітлерового бункера, яку я бачив на історичному каналі. Насправді це не мало для мене ніякого сенсу й не зображувало той простір, яким я його пам’ятав.
Він показав на інше місце.
– А як щодо цього квадрата? Це виставковий стенд із картинами. Я знаю, всі ці зали дуже схожі, але, може, ти пригадаєш, де ти був відносно того стенда?
Я окинув діаграму безнадійним поглядом і нічого не відповів. (Вона здавалася мені такою незнайомою ще й тому, що вони показували те місце, де було знайдено тіло моєї матері, – тобто за кілька кімнат звідти, де я був, коли вибухнула бомба, – хоч я це зрозумів значно пізніше.)
– Отже, ти не бачив нікого, коли виходив із музею, – підбадьорливо сказав Морріс, повторюючи те, що я їм уже сказав.
Я похитав головою.
– Тобі не запам’яталося нічого особливого, так?
– Нічого, лише засипані уламками тіла людей. Обладнання, повсюди розкидане.
– Ніхто не заходив туди, де стався вибух, і не виходив звідти?
– Я не бачив нікого, – вперто повторив я.
Ми про це вже говорили.
– Отже, ти не бачив ані пожежників, ані працівників рятувальних команд?
– Ні, не бачив.
– Отже, ми можемо припустити, що їм було наказано покинути будівлю, коли ти там проходив. Тож ми говоримо про часовий відтинок, який тривав від сорока хвилин до півтори години після першого вибуху. Це правильне припущення?
Я невпевнено стенув плечима.
– Це «так» чи «ні»?
– Я не знаю, – сказав я, дивлячись у підлогу.
– Чого ти не знаєш?
– Я не знаю, – знову повторив я, і мовчанка,
