місіс Інґерсолл і забороняє Сабіні пити каву, але Сабіні знадобилася б не одна філіжанка, аби поглиблено вивчити бодай що-небудь.
– Твоє зауваження безпідставне, Енді. Й дуже недобре.
– Це лише правда, – холодно відказав Енді. – Сабіна дурна як пень. Я побажав би їй поберегти здоров’я, бо нічого іншого їй не світить.
– Мозок – іще не все, мій любий. Ти їстимеш, яйце, якщо Етта зготує тобі пашот? – сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. – Або підсмажить яєчню? Або омлет? Або все, чого ти захочеш?
– Я люблю омлет, – сказав Тодді. – Я міг би з’їсти чотири яйця.
– Ні, ти не зможеш, – заперечив містер Барбур.
– Ні, я зможу! Я з’їм їх шість! Я можу з’їсти цілий лоток!
– Я ж не декседрин у тебе прошу, – сказав Енді. – Хоч я міг би дістати його в школі, якби захотів.
– Тео, – сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. Я побачив, що Етта, кухарка, стоїть у дверях. – То що ти вирішив із яєчнею?
– Ніхто ніколи в нас не запитує, чого ми хочемо на сніданок, – сказала Кітсі; і хоч вона сказала це дуже гучно, усі вдали, ніби нічого не чули.
Одного недільного ранку я вибрався на світло з важкого й плутаного сну, від якого не залишилося нічого, крім дзеленчання у вухах і болю за чимось, що вислизнуло від мене й упало в прірву, де я більш ніколи його не побачу. Але якимсь чином – посеред цього глибокого падіння, обірваних нитей, утрачених фрагментів, яких я більше ніколи не зможу знайти, – проступило речення й поповзло крізь темряву, наче рядок новин унизу телевізійного екрана: Гобарт і Блеквелл. Подзвони в зелений дзвінок.
Я лежав, дивлячись у стелю, не наважуючись поворухнутися. Слова були такими чіткими, ніби хтось передав їх мені надрукованими на аркуші. І водночас якимсь дивовижним чином весь обсяг забутої пам’яті відкрився й виплив на поверхню разом із ними, наче одна з тих паперових кульок із чайнатауну, які набирають води й розквітають, коли їх кинеш у склянку з водою.
Наповнену значущістю мить раптом розколов сумнів: чи це справжня пам’ять, чи він справді сказав ці слова, чи вони приснилися мені? Незадовго до смерті матері я прокинувся, переконаний у тому, що шкільна вчителька (якої насправді не було) на ім’я місіс Молт поклала мені в їжу розтовчене скло, бо я порушив дисципліну, – у світі мого сновидіння це був ідеально логічний перебіг подій, – і я лежав, обплутаний тривогою, дві або три хвилини, перш ніж реальні відчуття повернулися до мене.
– Енді! – покликав я, а тоді звісив голову й подивився на нижню койку, яка була порожня.
Полежавши ще кілька хвилин із широко розплющеними очима й дивлячись на стелю, я спустився донизу й намацав перстень у кишені свого шкільного піджака, піднявши його до світла, щоб роздивитися напис. Потім швидко поклав його назад до кишені й одягся. Енді вже снідав разом із рештою Барбурів – недільний сніданок був для них великою подією, я чув, що всі вони зібралися в їдальні, містер Барбур щось невиразно говорив, він
