style="font-size:15px;"> – Хлопець – важливий свідок. Від системи спостереження мало користі в таких випадках. Мені прикро, але, якщо ви не припините свої коментарі, мені доведеться попросити вас вийти, сер.
– Я тут як адвокат хлопця. Я маю право ставити запитання.
– Тільки в тому разі, якщо вони мають прямий стосунок до становища хлопця.
– Може, це й дивно, але мені здавалося, що мають.
На ці слова Рей, що сидів на стільці переді мною, розвернувся.
– Сер, якщо ви й далі перешкоджатимете розслідуванню, то вам таки доведеться вийти, – сказав він.
– Я не хочу перешкоджати вашому розслідуванню, – сказав Бімен після напруженої мовчанки. – Це надто далеко від моїх намірів, запевняю вас. Продовжуйте, будь ласка, – сказав він, роздратовано махнувши рукою. – Я не збираюся зупиняти вас.
І допит тривав. З якого напрямку поширився дим? Якого кольору був спалах вибуху? Хто заходив до тієї зали перед самим вибухом? Хто з неї виходив? Чи помітив я щось незвичайне, що завгодно, до вибуху чи після нього? Я подивився на фотографії, які вони мені показали, – невинні обличчя людей на вакаціях, нікого я не впізнав. Паспортні фото азіатських туристів і громадян старшого віку, мами й прищуваті підлітки, що усміхалися на тлі синього студійного тла, – звичайні обличчя, з тих, що не запам’ятовуються, проте всі вони пахли трагедією. Потім ми повернулися до плану. Чи можу я спробувати, ще бодай раз, визначити місце свого перебування на цій мапі? Тут чи там? Може, все-таки тут?
– Я не пам’ятаю.
Я повторював і повторював цю фразу. Почасти тому, що й справді нічого не пам’ятав, почасти тому, що був наляканий і зацікавлений у тому, щоб мій допит якнайскоріше закінчився, але також через атмосферу неспокою й очевидного нетерпіння, що запанувала у вітальні: інші дорослі, схоже, мовчки погодилися, що я не знаю нічого й мені пора дати спокій.
І несподівано, перш ніж я це зрозумів, усе закінчилося.
– Тео, – сказав Рей, підвівшись на ноги й поклавши свою м’ясисту руку мені на плече. – Я хочу подякувати тобі, друже, за те, що ти погодився допомогти нам.
– Та пусте, – сказав я, приголомшений тим, як раптово все закінчилося.
– Я знаю, як тобі було важко. Ніхто не захотів би вдруге пережити те, що ти пережив. Це так, – він показав руками рамку, – ніби ми збираємо докупи шматочки картини-пазла, намагаючись зрозуміти, що там відбулося, і, можливо, ти маєш кілька частинок із цього пазла, яких більше ніхто не має. Ти справді дуже нам допоміг, дозволивши поговорити з тобою.
– Якщо ти пригадаєш щось іще, – сказав Морріс, нахилившись, щоб подати мені свою візитівку (яку місіс Барбур швидко перехопила й поклала до своєї сумочки), – ти нам зателефонуєш? Ви йому нагадаєте, міс, – сказав він, звертаючись до місіс Барбур, – щоб він нам зателефонував, коли він щось пригадає? Офісний номер телефону записаний на візитівці, але – він дістав із кишені авторучку, – якщо ви не заперечуєте, поверніть мені її на мить, будь ласка.
Без жодного слова місіс Барбур відкрила сумочку й подала йому його візитівку.
