на Різдво, почерк – як одного разу прокоментував мій батько, – яким можна було б написати рекламне меню в «Ла Ґулю» з переліком рибних страв дня. На поштівці був зображений обвислий тюльпан, а внизу – надрукований афоризм: «Ніщо у світі не має кінця».
Дороті, з тих небагатьох спогадів, які я зберіг про неї, не належала до людей, які марнують слова, і ця листівка не була винятком. Після короткого теплого вступу – оплакуємо трагічну втрату, думаємо про тебе в цей трагічний час – вона запропонувала послати мені автобусний квиток до Вудбрайра, штат Мериленд, водночас згадавши про те, що з огляду на стан здоров’я вони з дідусем Декером навряд чи зможуть «задовольнити всі вимоги» щодо мого утримання.
– Вимоги? – запитав Енді. – Вона пише так, ніби ти просиш у неї десять мільйонів новенькими купюрами.
Я промовчав. Дивно, але найбільше мене стривожив малюнок на листівці. Він був схожий на ті, які ми бачимо на вертушках в аптеці, нічого незвичайного в них нема, а проте фотографія зів’ялої квітки – незалежно від того, наскільки майстерно вона виконана, – не здавалася такою, яку можна послати людині, в якої щойно померла мати.
– А я ж думав, вона дуже хвора. Чому тоді саме вона написала цього листа?
– Запитай мене про щось легше.
Я й сам здивувався, що рідний дід не визнав за потрібне написати мені бодай рядок і навіть не потурбувався поставити свій підпис під листівкою.
– Можливо, – похмуро сказав Енді, – твій дід занедужав на хворобу Альцгеймера, і вона тримає його ув’язненим у власному домі. Щоб їй дісталися його гроші. Таке часто буває з молодшими дружинами, щоб ти знав.
– Я не думаю, що він має багато грошей.
– Може, й ні, – сказав Енді, навмисне голосно прокашлявшись. – Але прагненням до влади також не слід нехтувати. «Виживає сильніший». Можливо, вона не хоче, щоб тебе включили до спадкоємців.
– Друже, – сказав батько Енді, несподівано визирнувши з-за «Financial Times». – Мені здається, ваша розмова стала не вельми продуктивною.
– Чесно кажучи, я не розумію, чому Тео не може залишитися в нас, – сказав Енді, озвучивши мою власну думку. – Я втішаюся його товариством, а в моїй кімнаті вистачає місця.
– Ми всі хотіли б, аби він із нами жив, – сказав містер Барбур зі щирістю не такою повною й переконливою, як мені хотілося б. – Але що подумає його родина? Наскільки мені відомо, викрадення дітей досі вважається злочином.
– Мені здається, тату, що тут зовсім інша ситуація, – сказав Енді своїм дратівливим, байдужим голосом.
Несподівано містер Барбур підвівся на ноги зі склянкою газованої води в руці. Через ліки, які він приймав, йому було заборонено пити спиртне.
– Тео, я забув тебе запитати. Ти вмієш ходити під вітрилами?
Мені знадобилася хвилина, аби я зрозумів, про що він мене питає.
– Ні.
– О,
