Щиголь. Донна Тартт

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Щиголь - Донна Тартт страница 40

Щиголь - Донна Тартт

Скачать книгу

квитки на «Весняний концерт» у стилі свінг, які ще можливо купити; важко було повірити, що світ загинув, а всі ці безглузді види діяльності досі тривають.

      Як дивно: коли востаннє я сюди приходив, вона ще була жива. Знову й знову я про це думав, і щоразу по-іншому. Вона була жива, коли я востаннє відкривав цю шафку, коли востаннє розгортав цей паскудний підручник з біології, коли востаннє бачив, як Лінді Мейзел маже собі губи блиском пластиковою паличкою. Годі було повірити, що я не можу повернутися назад до цих миттєвостей, до того світу, коли вона ще не померла.

      – Співчуваю.

      Так казали знайомі, навіть ті люди, які ніколи не озивалися до мене. Інші люди, які сміялися й розмовляли в коридорах, замовкали, коли я їх проминав, дивлячись на мене серйозним або запитальним поглядом. Інші не звертали на мене ані найменшої уваги – так грайливі собаки не звертають уваги на хворого або покаліченого пса в їхньому оточенні; вони або не дивилися на мене, або розступалися переді мною, або веселилися навколо мене, ніби мене там не було.

      Зокрема, Том Кейбл уникав мене так старанно, ніби я був дівчиною, яку він обманув і покинув. Під час ланчу я ніде його не бачив. На уроці іспанської мови (він зайшов до класу, вже коли почався урок, пропустивши жахливу сцену, коли всі оточили мене, щоб висловити мені співчуття) він сів не поруч мене, як звичайно, а попереду, витягнувши ноги в прохід. Дощ падав на підвіконня, поки ми перекладали чудернацькі фрази, якими пишався б і Сальвадор Далі: про омарів і пляжні парасольки, про Марісоль із довгими віями, що їде до школи на таксі лаймово-зеленого кольору.

      Після уроку, виходячи з класу, я підійшов до нього й привітався, коли він збирав свої книжки.

      – Ну як там у тебе справи? – запитав він, відхиляючись назад і зарозуміло вигнувши брови. – Я чув про все.

      – Ага. Такий був у нас звичай. Говорити про все стримано, жартувати тільки між собою.

      – Не пощастило тобі. Це справжнє лихо.

      – Дякую.

      – І чом ти не прикинувся хворим? Кажу тобі. Моя мати теж мені скандал влаштувала через усе це лайно. За повною програмою. Ну от, – сказав він, стенувши плечима, коли настала коротка пауза, й озирнувшись навкруги з виглядом «хто, я?», ніби кинув сніжку з каменюкою всередині. – Нехай уже, – сказав він світським тоном. – Але навіщо ти начепив костюм?

      – Ти про що?

      – Ну, знаєш, – він трохи відступив назад, кинувши іронічний погляд на пальто, – бачу, у тебе однозначно перше місце в конкурсі двійників Платта Барбура.

      І всупереч усьому – це був справжній шок після кількох днів жаху й заціпеніння – мене ніби відпустив болючий спазм, і я засміявся.

      – Ти мене насмішив, Кейбле, – сказав я, зобразивши бридку Платтову манеру розтягувати слова. Ми обидва добре володіли мімікою передражнювання й нерідко влаштовували тривалі розмови голосами інших людей: тупих телекоментаторів, плаксивих дівчат, лукавих і тупих учителів. –

Скачать книгу