молекули шикувалися, коли вона заходила до кімнати. Схожа на модну картину, що ожила, вона примушувала голови обертатися до себе й проминала людей, здавалося, не помічаючи того хвилювання, яке створювала у своєму кільватері; очі в неї були широко посаджені, вуха маленькі, високо розташовані й притиснуті до голови, а тіло – довге й тонке, як в елегантної ласки. (Енді також мав усі ці риси, але в недоладних пропорціях, без її витонченої грації.) У минулому її стриманість (або холодність, залежно від того, як на це дивитися) іноді мене бентежила, але того ранку я був вдячний їй за холоднокровність.
– Привіт. Ми оселимо тебе в одній кімнаті з Енді, – сказала вона мені без передмов. – Хоч, боюся, він досі не прокинувся, щоб збиратися до школи. Якщо ти хочеш трохи полежати, то полеж у кімнаті Платта.
Платт був старшим братом Енді й тепер навчався у школі-інтернаті.
– Ти, звичайно, знаєш, де його кімната?
Я сказав, що знаю.
– Ти голодний?
– Ні.
– У такому разі скажи нам, що ми можемо зробити для тебе.
Я знав, що всі вони дивляться на мене. Мій головний біль був більшим, аніж будь-що в цій кімнаті. У круглому дзеркалі в рамі, яке висіло над головою місіс Барбур, вітальня відбивалася ексцентричною мініатюрою: китайські вази, таця для кави, соціальні робітники, що ніяково переступали з ноги на ногу, і все інше.
Зрештою ніякову атмосферу порушив містер Барбур.
– Отже, ходімо, я тебе прилаштую, – сказав він, твердо поклавши руку мені на плече й виштовхуючи з вітальні. – Ні – назад, на корму, на корму. Ага, сюди.
Я був у кімнаті Платта один раз кілька років тому. Платт, який був чемпіоном із лакросу[16] й трохи психопатом, пригрозив, що він виб’є лайно з Енді й з мене. Коли він жив удома, то весь час замикався у своїй кімнаті (Енді сказав мені, що він там курить травичку). Тепер, коли Платт перебував у Ґротоні, усі його постери познімали зі стін і кімната була порожньою й чистою.
Тут лежали гирі й гантелі, стоси журналу «National Geographics», стояв порожній акваріум. Містер Барбур став висувати й засувати шухляди, щось бурмочучи.
– Погляньмо-но, що тут зберігається… Простирадла. І… ще простирадла. Боюся, я ніколи не заходив сюди раніше, ти мені пробач… А що це? Плавки. Сьогодні вони нам не знадобляться, чи не так?
Нишпорячи в третій шухляді, він нарешті знайшов нову піжаму, досі ще з етикеткою, неймовірно негарну, олень на фланелі кольору електрик, не дивно, що її досі ніхто не носив.
– Ну гаразд, – сказав він, пригладивши рукою волосся і стривожено подивившись на двері. – Я тепер залишу тебе самого. Господи, яка страшна пригода трапилася з тобою. Ти, мабуть, почуваєшся жахливо. Добрий, глибокий сон буде для тебе найкращими ліками. Стомився? – запитав він, пильно подивившись на мене.
Чи стомився я? Мені зовсім не хотілося спати, але якась моя частина
Командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою спеціальних сіток на довгій ручці. У чоловічому лакросі дозволено силові прийоми.
