у вишневій люльці діда Декера, який не вельми приязно остерігав мене не торкатися своїми липкими брудними руками його іграшкової залізниці (альпійське село займало цілу кімнату в їхньому домі і, як він стверджував, коштувало десятки тисяч доларів).
Я зігнув лезо ножа, надто сильно запихаючи його під шухляду, – то був один із найкращих маминих ножів, срібний, який належав її матері. Я хоробро спробував розігнути його, закусивши губу й цілком зосередившись на своєму завданні, а бридкі спалахи минулого дня кружляли довкола і били мене в обличчя. Намагання не думати про нього нагадували спроби перестати думати про фіолетову корову з дитячого віршика. Але тільки про неї й думалося.
Несподівано шухляда відкрилася. Я подивився на купу навалених у ній речей: іржаві батарейки, зламана тертка для сиру, формочки для печива у формі сніжинок, якими мати востаннє користувалася, коли я ходив у перший клас, разом із пожмаканими старими меню їжі на винос із ресторанів «Віанд», «Шун Лі Пелес» та «Дельмоніко». Я залишив шухляду цілком висунутою – щоб вона відразу побачила її, коли ввійде, – потім пішов до канапи, загорнувся в ковдру й примостився так, щоб не відривати погляду від вхідних дверей.
Голова в мене йшла обертом. Протягом тривалого часу я тремтів і дивився почервонілими очима на екран телевізора, де миготіли голубі тіні. Новин більше не передавали; знову й знову показували нічні знімки музею (що здавався тепер цілком нормальним, крім жовтої поліційної стрічки, досі натягнутої через хідник, озброєних охоронців на вході та клубів диму, які вряди-годи підіймалися в яскраво освітлене небо).
Де вона? Чому досі не прийшла додому? Вона, звичайно, все мені пояснить; вона скаже, що це було не варте переживань, і я зрозумію, яким був дурнем, отак хвилюючись, що її нема.
Щоб викинути її з голови, я зосередився на інтерв’ю, яке вже показували ввечері й тепер передавали вдруге. Куратор в окулярах, твідовому піджаку й краватці-метелику – явно схвильований – говорив про те, яка це дурість – не пускати фахівців у музей, щоб вони оглянули шкоду, завдану творам мистецтва. «Атож, – казав він, – я розумію, що йдеться про місце злочину, але ці картини надто чутливі до змін повітря й температури. Їх можуть пошкодити вода, хімікати або дим. Ми тут із вами розмовляємо, а неоціненні твори мистецтва тим часом руйнуються. Надзвичайно важливо, щоб працівники музею та куратори одержали дозвіл негайно відвідати ті кімнати, де зберігаються головні картини, й оцінити, якої шкоди вони зазнали».
Несподівано задзвонив телефон – неймовірно гучно, наче будильник, який розбудив мене з наймоторошнішого сну в моєму житті. Годі описати почуття полегкості, яке я пережив. Я спіткнувся й мало не впав обличчям на підлогу – так поспішав схопити слухавку. Я був переконаний, що телефонує мати, але подивився на визначник номера й застиг: NYDoCFS.
Нью-Йоркське управління – чого? Коротко завагавшись, я схопив
