як щодо тих людей, про чию смерть повідомляли лише кілька хвилин тому?
– Я тебе розумію і хотіла б допомогти тобі, але боюся, що в моєму списку немає Одрі Декер.
Я нервово ковзнув поглядом по вітальні. Книжка моєї матері («Джейн і Пруденс» Барбари Пім) лежала сторінками вниз на спинці канапи; один із її тонких кашемірових кардиганів звисав зі стільця. Вона мала кардигани всіх кольорів. Цей був блакитним.
– Можливо, тобі слід прийти до Арсеналу. Там збирають родини – ти знайдеш їжу, гарячу каву й людей, із якими можна поговорити.
– Але я хочу запитати вас, чи є мертві люди, чиї прізвища вам невідомі? Або поранені?
– Послухай-но, я розумію твою тривогу. Я дуже, дуже хотіла б допомогти тобі, але я не можу. Ми зателефонуємо тобі відразу, як тільки в нас буде якась конкретна інформація.
– Я хочу знайти свою матір! Будь ласка! Вона, мабуть, десь у лікарні. Ви можете підказати мені, де її шукати?
– Скільки тобі років? – із підозрою в голосі запитала жінка.
Після ніякової мовчанки я повісив слухавку. Протягом кількох розгублених хвилин дивився на телефон, відчуваючи полегкість, але водночас і провину, так ніби я зачепив якусь річ, вона впала на підлогу й розбилась. Коли я подивився на свої руки й побачив, що вони тремтять, мені раптом спало на думку – якось безособово, ніби я помітив, що батарейка мого айпода розрядилася, – як давно я нічого не їв. Ніколи у своєму житті, крім того випадку, коли захворів на шлунковий вірус, я так довго не голодував. Тож я пішов до холодильника, знайшов там свою коробку із рештками локшини ло-мейн, моєю вчорашньою вечерею, й жадібно з’їв її, стоячи біля кухонної стійки, почуваючи себе безпорадним і беззахисним у світлі горішньої лампи. Хоч у холодильнику зосталося ще яйце фу-юнг із рисом, я залишив його для мами, якщо вона прийде голодною. Було близько півночі, й для неї буде надто пізно, щоб замовити якусь страву з продуктової крамниці. Закінчивши вечеряти, я помив свою виделку та чашки з-під кави, випитої сьогодні вранці, й витер стійку, щоб їй нічого не залишилося робити, коли вона прийде: вона буде задоволена, сказав я собі рішуче, коли побачить, що я прибрав на кухні для неї. Вона зрадіє також (принаймні я так думав), коли побачить, що я врятував картину. Щоправда, може й розгніватись. Але я все їй поясню.
Телевізор повідомляв, що вони тепер знають, хто відповідальний за вибух: партії, що їх називали то «екстремістами правого крила», то «доморослими терористами». Ті особи влаштувалися на службу до компанії з перевезення та зберігання речей; за допомогою невідомих спільників, що працювали в музеї, вони заховали вибухову речовину під порожнистими дерев’яними платформами в музейній крамниці, на яких виставлялися поштівки та книжки з мистецтва. Дехто зі зловмисників загинув; деяких заарештували, іншим пощастило втекти. У телевізійних новинах розповідалося про інші подробиці, але їх було надто багато, щоб я міг запам’ятати.
Я тепер намагався висунути шухляду на кухні, яка застрягла відтоді, як батько
