які взяли б тебе під свою опіку.
– Опіку?
Від цього слова мені скрутило шлунок. Я зразу уявив собі кімнати суду, закриті дортуари, баскетбольні подвір’я, оточені загорожею з колючого дроту.
– Ну, скажімо інакше: які взяли б тебе під свій догляд. І лише доти, доки твої дідусь і бабуся…
– Стривайте, – сказав я, приголомшений тим, як швидко розвиваються події, виходячи з-під мого контролю, і як мої співрозмовники помиляються, вважаючи, що вселяють мені довіру й тепло, кажучи «дідусь і бабуся».
– Ми повинні влаштувати твої справи бодай тимчасово, поки ми не сконтактуємо з ними, – сказала кореянка, нахиляючись до мене. Її дихання пахло м’ятою, але також ледь помітно відгонило часником. – Ми розуміємо, як тобі сумно, але ти не повинен турбуватися. Наша робота в тому й полягає, щоб тримати тебе в безпеці, доки знайдемо людей, які тебе люблять і піклуватимуться про тебе, ти зрозумів?
Це було надто жахливим, щоб бути реальним. Я дивився на два незнайомі обличчя через кабіну, жовтаві у штучному світлі. Навіть припущення, що дідусь Декер і Дороті – це люди, які піклуватимуться про мене, було абсурдним.
– Але що станеться зі мною? – знову запитав я.
– Головна проблема в тому, – сказав Енріке, – щоб знайти людину, яка протягом певного часу піклувалася б про тебе. Таку людину, яка погодилася б співпрацювати з соціальними службами, щоб реалізувати план догляду за тобою.
Їхні спільні зусилля заспокоїти мене – спокійні голоси та співчутлива розумна мова – чимдалі більше дратували мене.
– Облиште! – сказав я, відхиляючись від кореянки, яка перехилилася через стіл і намагалася по-дружньому взяти мене за руку.
– Послухай-но, Тео. Дозволь, я поясню тобі дещо. Ніхто не говорить про те, щоб відіслати тебе в інтернат або сирітський притулок.
– Тоді що?
– Ми знайдемо тобі тимчасову опіку. Тобто відшукаємо для тебе безпечне місце з людьми, які працюватимуть опікунами за державним замовленням.
– А якщо я на це не погоджуся? – сказав я таким гучним голосом, що люди обернулися до мене.
– Послухай-но, – сказав Енріке, відхилившись назад і подавши сигнал, щоб йому принесли ще кави. – Держава має притулки для тих молодих людей, які цього потребують. Гарні притулки. І тепер ми розглядаємо саме цю можливість. Бо в багатьох випадках, таких, як у тебе…
– Я не хочу, щоб мене віддали до притулку!
– І правильно робиш, хлопче! – голосно сказала дівчина з рожевим волоссям, що сиділа за сусіднім столом, де розташувалися завсідники нічних клубів. – Нещодавно «New York Post» тільки й писала про Джонтея та Кешона Дайвенсів, одинадцятирічних близнюків, яких ґвалтував і морив голодом їхній опікун десь неподалік Монінгсайд Гайтс.
Енріке вдав, ніби не почув шпильки.
– Зрозумій, ми прийшли, щоб допомогти тобі, – сказав він, поклавши руки на стіл. – І ми також
