Енді був моїм другом від третього класу. – Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, – сказав я і відразу замовк.
Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».
– А що ти скажеш про його матір?
– Вони подруги з моєю мамою.
(Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)
– Я питаю не про те. Де вона працює?
– Вона займається доброчинністю, – сказав я після розгубленої паузи. – Як-от організація виставки старовини в Арсеналі.
– Отже, вона домогосподарка?
Я кивнув головою, радий, що моя співрозмовниця знайшла таку влучну фразу. Щоправда, хоч вона й відповідала істині, проте кожен, хто знав місіс Барбур, ніколи не став би її так називати.
Енріке ефектно розписався під якимсь текстом.
– Ми над цим поміркуємо. Хоч я не можу пообіцяти щось конкретно, – сказав він, клацнувши авторучкою і засунувши її до кишені. – Ми, звичайно, можемо залишити тебе на кілька годин із тими людьми, якщо вони справді ті, з ким ти хотів би бути.
Він зліз із дивана й вийшов на вулицю. Крізь переднє вікно я бачив, як він ходить туди-сюди по хіднику й розмовляє по телефону, затикаючи одне вухо пальцем. Потім він набрав інший номер для значно коротшої розмови.
Ми ненадовго зупинилися в моєму помешканні – менш ніж на п’ять хвилин, протягом яких я лише встиг схопити свою шкільну сумку й одяг, який на ходу потрапив мені під руку й не був одягом першої необхідності, а потім знову повернулися в їхню машину («Ти добре пристебнувся?»). Я притулився щокою до холодної шибки й дивився на зелені світлофори в безлюдному каньйоні світанкової Парк-авеню.
Енді жив на верхніх Шістдесятих в одному з шикарних старих офіційних будинків, де вестибюль був наче з кінофільму, в якому грав Дік Пауелл, а консьєржі були переважно ірландцями. Вони служили там тривалий час, і тому я впізнав хлопця, який зустрів нас у дверях: Кеннет, нічний черговий. Він був молодший за більшість інших портьє, страшенно блідий і погано поголений, трохи млявий від нічної праці. Хоч він був приязним хлопцем – іноді лагодив футбольний м’яч для нас із Енді й давав нам дружні поради, як захищатися від шкільних хуліганів, – у домі він мав славу пияка, і, коли він вийшов до парадних дверей, щоб прийняти нас і подивився на мене першим із численних поглядів «Хлопче, я тобі співчуваю», які мені судилося одержувати протягом кількох наступних місяців, я відчув, що він пахне кислим пивом і сном.
– Вони вас чекають, – сказав він, звертаючись до соціальних працівників. – Проходьте.
Нас зустрів містер Барбур: спочатку визирнув у щілину, а потім відчинив двері.
– Доброго ранку, доброго ранку, – сказав він, відступаючи назад.
Містер
