факультативами, він виділявся, наче задрот, що випадково заблукав на поле для лакросу.
Якщо я й зміг якось оговтатися після катастрофи п’ятого класу, то Енді – ні. Він залишався вдома вечорами в п’ятницю та суботу; його ніколи не запрошували ані на вечірки, ані на прогулянки в парку. Наскільки мені було відомо, я залишався його єдиним другом. І хоч завдяки своїй матері він завжди носив модний одяг і одягався як популярний у школі хлопець, а протягом певного часу мав навіть контактні лінзи, ніхто не дозволяв себе ошукати: вороже налаштовані типи, які пам’ятали його ще з давніх невдалих днів, досі штовхали його й називали Тріпіо[18] за давню його помилку, коли він наважився прийти до школи у футболці «Зоряних війн».
Енді ніколи не був надто балакучим, навіть у дитинстві, за винятком рідкісних вибухів базікання (більша частина нашої дружби складалася з мовчазного обміну коміксами). Роки цькування в школі зробили його ще стриманішим і менш комунікабельним – схильним менше застосовувати слова з лексикону Лавкрафта[19], а натомість усе більше закопуватися в глибини математики й фізики. Математика ніколи мене надто не цікавила – я був, як то кажуть, цілковитим гуманітарієм, проте академічних успіхів, яких від мене чекали, я не досяг і не мав охоти домагатися високих оцінок, якщо для цього треба було напружено працювати. Що ж до Енді, то він вивчав поглиблено геть усе і був першим учнем у класі. Безперечно, його послали б навчатися до Ґротона, як і Платта – цього він боявся ще з третього класу, – якби його батьків слушно не турбувала перспектива послати до школи-інтернату сина, якого так переслідували однокласники, що нещодавно мало не задушили на перерві, накинувши на голову пластикову торбу. А крім того, батьки мали й інші побоювання; я довідався, що містерові Барбуру довелося лікуватися на «фермі в Коннектикуті», бо Енді розповів мені своїм незворушним голосом, що батьки боялися, аби Енді не успадкував ту саму вразливість, так він висловився.
Після своїх шкільних занять Енді вдома просив у мене пробачення, мовляв, він повинен навчатися, «на жаль, це необхідно», пояснив він, шморгаючи носом і втираючись рукавом. Його вчення вимагало від нього великих зусиль (це так, ніби спускаєшся в пекло), і він не міг розслабитися бодай на день. І тоді як він трудився над своїми домашніми завданнями, котрі здавалися нескінченними (з хімії та математики, американської історії, англійської мови, астрономії, японської мови), я сидів на підлозі, прихилившись спиною до його комода, мовчки рахуючи: у цей час лише три дні тому вона була жива, лиши чотири дні, лише тиждень тому. Подумки я згадував про те, щó ми їли протягом тих останніх днів, які передували її смерті: згадував наш останній візит до грецького ресторану, наші останні відвідини ресторану «Шун Лі Пелес», останній обід, який вона зготувала для мене (спагеті карбонара) й передостанній обід (страва, яка називалася куркою по-індійському, цю страву її навчила готувати мати ще в Канзасі). Іноді, аби
Персонаж «Зоряних війн», робот-гуманоїд.
Говард Лавкрафт – класик літератури жахів, відомий, зокрема, словами-новотворами.
