яблуні з розквітлими квітами, яку щойно привіз флорист, вона схрестила ноги й сказала:
– Мені зателефонували з соціальної служби. Вони знайшли твоїх діда й бабусю. На жаль, схоже, що твоя бабуся хвора.
На мить я розгубився.
– Дороті?
– Якщо ти її так називаєш.
– О! Насправді вона мені не бабуся.
– Розумію, – сказала міс Барбур так, наче вона насправді не розуміла і розуміти не збиралася. – Нехай і так. У всякому разі, вона хвора – якісь проблеми зі спиною, здається, – і твій дід її доглядає. Отака там ситуація, думаю, ти розумієш, і я певна, їм дуже шкода, але вони вважають, що тобі недоцільно відразу переселятися до них. І залишитися в них жити, звичайно ж, – додала вона, коли я нічого не відповів. – Вони запропонували тимчасово оплатити для тебе кімнату в готелі «Голідей Інн» поблизу їхнього дому, але це здається не зовсім практичним, правда?
Я відчув неприємне дзижчання у вухах. Сидячи там під незворушним крижано-сірим поглядом місіс Барбур, я почувався так, ніби мені соромно за себе. Я так боявся думки про те, щоб оселитися в діда Декера й Дороті, що майже викинув їх зі своєї свідомості, але зовсім іншою річчю було довідатися, що вони не хочуть, аби я в них жив.
Іскра співчуття освітила її обличчя.
– Ти не переживай через це, – сказала вона. – І турбуватися тобі не варто. Ми домовилися, що ти залишишся в нас протягом кількох наступних тижнів, щоб, принаймні, закінчити твій навчальний рік у школі. Усі погоджуються на тому, що так буде найкраще. До речі, – сказала вона, нахиляючись ближче, – ти маєш чудовий перстень. Це родинна коштовність?
– Атож, – сказав я. З причин, які мені було важко пояснити, я став носити перстень старого майже всюди, куди йшов. Здебільшого я грався ним, коли він був у кишені мого піджака, але досить часто вдягав на середній палець і носив попри те, що він був завеликий й іноді зісковзував.
– Цікаво. Він належав родині твоєї матері чи батька?
– Матері, – сказав я після короткої паузи – мені не подобався той напрям, якого набула наша розмова.
– Можна мені подивитись на нього?
Я зняв перстень із пальця їй на долоню. Вона піднесла його до лампи.
– Чудовий камінь, – сказала вона. – Сердолік. А ця інталія? Греко-римська? Чи родинний клейнод?
– Так, клейнод. Я думаю.
Вона пильно оглянула міфологічного звіра з великими пазурами.
– Він схожий на грифона. Або на крилатого лева. – Вона напівобернулася до світла й зазирнула всередину персня. – А це гравіювання?
Мій розгублений вираз примусив її спохмурніти.
– Тільки не кажи мені, що ти його ніколи не помічав. Стривай-но.
Вона підвелася на ноги, підійшла до письмового столу, в якому було безліч шухлядок і комірок для паперів, і повернулася до мене зі збільшувальним склом.
