style="font-size:15px;"> – Але ж… – почав я схвильовано.
Невже він думає, що я все вигадав?
– Ні, ні, – поквапно промовив він, піднявши руку, щоб заспокоїти мене. – Думаю… я переконаний, що вони це розповідають кожному. – Помер миттєво? – сказав він сумно, поки я все ще дивився на нього. – Не відчув болю? Так і не зрозумів, що його вдарило?
І тоді я раптом похолов, усвідомивши, що це могло означати для мене. Моя мати також «померла вмить». Смерть не завдала їй «ані найменшого болю». Соціальні працівники так на цьому наполягали, що в мене навіть не виникло сумніву, звідки вони про це знають.
– Хоч я маю сказати, мені було важко уявити, що він може покинути світ у такий спосіб, – сказав Гобі, порушивши коротку мовчанку, яка запала після цього обміну фразами. – Спалах блискавки, й він падає мертвий. Розумієш, я вже тоді мав відчуття, що все було не так, як вони мені розповідали.
– Тобто? – сказав я, підвівши погляд, приголомшений трагічною новою можливістю, на яку раптом наштовхнувся.
– Попрощатися біля брами, – промовив Гобі. Здавалося, він частково говорить сам із собою. – Ось чого він хотів би. Прощальний погляд, передсмертне хайку – він не схотів би покинути світ, не зупинившись на цій дорозі, щоб востаннє поговорити з кимось. «Чайний будиночок посеред вишневого цвіту на дорозі в смерть».
Я нічого не зрозумів. Промінь сонця пробився крізь опущені штори й розітнув затінену кімнату, впав на тацю зі скляними карафами й утворив світляні призми, які спалахували то там, то там і ковзали по стінах, наче інфузорії під мікроскопом. Хоч у кімнаті стояв гострий запах диму, камін був чорним, застиглим, а ґратки забиті попелом, наче вогонь тут не розпалювали дуже давно.
– Дівчинка, – боязко сказав я.
Його погляд знову ковзнув до мене.
– Там була також дівчинка.
Протягом якоїсь миті він, здавалося, мене не розумів. Потім відхилився назад на стільці й швидко закліпав очима, ніби по його обличчю стікала вода.
– Де вона? – запитав я зі страхом. – З нею все гаразд?
– Ні, – сказав він, потерши перенісся, – ні.
– Але вона жива? – запитав я, неспроможний повірити в її смерть.
Він підняв свої брови так, що я витлумачив це як ствердну відповідь.
– Їй пощастило.
Але його голос і його манера, здавалося, стверджували протилежне.
– Вона тут?
– Розумієш…
– Де вона? Я можу її побачити?
Він зітхнув тоном, схожим на роздратування.
– Їй звелено лежати тихо й не приймати гостей, – сказав він, нишпорячи у своїх кишенях. – Вона не при собі – важко вгадати, як вона може сприйняти твій візит.
– Але вона одужає?
– Будемо сподіватися. Але загроза ще не минула. Якщо застосувати дуже неясну фразу, що її так полюбляють лікарі.
Він дістав сигарети з кишені свого халата. Непевними руками запалив одну,
