я засмутився, й почав щось казати, але передумав.
– Ти щось їв? – несподівано запитав він.
Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа – це останнє, про що я міг подумати.
– Так я й думав, – сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. – Ходімо, щось вигадаємо.
– Я не голодний, – сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.
– Ну звісно. – Вільною рукою він відігнав хмару диму. – Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?
– Ні! – ображено відповів я. – Чому ви про це подумали?
Він засміявся – коротко, гостро.
– Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.
– Он як, – розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.
– То знай, що я також не вегетаріанець, – сказав він. – Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.
Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі – носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, – усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.
– Це ж вона, правда? – запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.
Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом, який давно вийшов із моди, була знята задовго до того, як я народився.
Гобі обернувся й підійшов подивитися на фотографію.
– Ні, – спокійно відповів він, тримаючи руки за спиною. – Це Джульєтта. Мати Піппи.
– А де вона тепер?
– Джульєтта? Померла. Від раку. У травні минуло шість років. – І продовжив, мабуть, збагнувши, що говорить надто коротко. – Велті був старшим братом Джульєтти. Власне кажучи, напівбратом, єдинокровним. Один батько – різні матері – тридцять років різниці між ними. Але він виховував її як власну дитину.
Я підійшов, щоб подивитися ближче. Вона прихилилася до нього, її щічка гарно виділялася на тлі рукава його піджака.
Гобі прокашлявся.
– Вона народилася, коли їхній батько мав шістдесят років, – спокійно сказав він. – Надто старий, щоб цікавитися малою дитиною, а тим паче що він ніколи не мав слабкості до дітей.
Двері на протилежному
