американських народних ремесел. Я невеликий фахівець із народної творчості, ніколи ним не був – ця річ не найвищого ґатунку, вона не пасує до решти того, що я маю, але хіба не завжди саме якась недоречна річ, яка не справляє враження, є чомусь для тебе найдорожчою?
Я відсунув свій стілець, не в змозі далі тримати ноги нерухомо.
– Чи можу я побачити її тепер? – запитав я.
– Якщо вона прокинулася, – сказав він, стиснувши губи, – я не бачу в цьому нічого поганого. Але лише на одну хвилину, пам’ятай про це. – Коли він підвівся на ноги, його громіздка, сутула висота знову захопила мене зненацька. – Проте я мушу тебе попередити – у голові в неї каша. До того ж, – він обернувся уже в дверях, – уникай згадувати про Велті, якщо тобі пощастить.
– Вона не знає, щo з ним сталося?
– Знає, – сказав він уривчастим голосом. – Проте, коли їй хтось каже, вона знову впадає в розпач. Запитує, коли це сталось і чому ніхто нічого їй не сказав.
Коли він відчинив двері, штори були опущені, й моїм очам знадобилася мить, щоб звикнути до темряви – ароматичної й запашної, з присмаком хвороби та ліків. Над ліжком висів у рамці постер кінофільму «Чарівник країни Оз». Запашна свічка опливала у склянці, яка правила за свічник, посеред усіляких абищиць і вервиць, аркушів з нотами, паперових квітів і давніх валентинок, навколо були підвішені на стрічках, здавалося, сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.
– До тебе гості, Піп, – сказав Гобі гучним і веселим голосом
Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.
– Угум, – сказав сонний голос.
– У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?
– Ні, не треба, від світла в мене болять очі.
Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя – пляма в темряві – було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні – заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.
– Я чула вас у коридорі, – сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.
– Що ти чула, голубко? – запитав Гобі.
– Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.
Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив – сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі – він був дуже старий.
– Я гадав, ти спиш, голубко, – сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.
– Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, – сказала вона, поглянувши на мене.
– Привіт.
– Хто ти?
– Мене
