усіма нами відбувається. Ти собі у якомусь місці, займаєшся своїми справами. Аж раптом ти вже деінде і розумієш, що минув якийсь час, але не маєш і гадки, що трапилося.
Джуді похитала головою.
– Певно, це справжнє жахіття.
– Еге ж, звикнути до такого неможливо, – погодився Аллен.
Коли сержант Вілліс прийшов за в’язнем, Аллен усміхнувся йому.
– Це сержант Вілліс, – повідомив юнак співрозмовницям. – Він мені подобається.
Джуді Стівенсон вийшла за ворота в’язниці округу Франклін разом із Тернер.
– Тепер ви розумієте, чому я вас покликала, – сказала Дороті.
Стівенсон зітхнула.
– Я йшла сюди, вважаючи, що викрию шахрайство. І ось я переконана, що розмовляла з двома різними людьми. Тепер я розумію, чому інколи здавалося, ніби Мілліган сам не свій. Я завжди думала, що це просто зміни настрою. Треба розповісти про все Ґері.
– Не думаю, що Мілліган дозволить. Я ледве вмовила його відкритися вам.
– Мусить дозволити, – сказала Джуді. – Я не можу сама нести такий тягар.
Після відвідин в’язниці Джуді Стівенсон мовби засмоктало до буремного коловороту почуттів. Вона була приголомшена, сердита, збентежена. Вся ця історія була чудернацькою і немислимою. Проте у глибині душі жінка усвідомлювала, що починає в неї вірити.
Пізніше того ж дня Ґері зателефонував напарниці додому і повідомив, що з офісу шерифа надійшла звістка: Мілліган укотре намагався вчинити самогубство, розбивши голову об стіну камери.
– А знаєш, що цікаво? – запитав Ґері. – Я щойно гортав його досьє і збагнув, що сьогодні, 14 лютого, у нього був день народження. Хлопцю виповнилося двадцять три. До речі, сьогодні ще й День святого Валентина.
Наступного дня Дороті та Джуді сказали Алленові, що Ґері Швайкарту теж необхідно відкрити їхню таємницю.
– Аж ніяк!
– Ну ж бо, ти повинен погодитись, – наполягала Джуді. – Щоб витягнути тебе з-за ґрат, неминуче доведеться пояснювати ситуацію іншим людям.
– У нас була домовленість. Ви обіцяли мовчати.
– Знаю, – відповіла Джуді. – Та це вкрай важливо.
– Артур буде проти.
– Дай-но мені з ним поговорити, – попросила Дороті.
З’явився Артур, спопеляючи їх поглядом.
– Усе це стає надзвичайно марудним. Я волів би зосередитися на важливих роздумах і науковій праці. Ваші надокучання діють на мене виснажливо.
– Дозволь нам розповісти про все Ґері, – звернулася до нього Джуді.
– Ні в якому разі. Таємницю і так уже знає двоє людей, а це вдвоє більше, ніж слід.
– Але тільки так ми зможемо тобі допомогти, – переконувала Тернер.
– Пані, особисто мені допомога не потрібна. Девіду й Денні – можливо. Але то вже не мій клопіт.
– Хіба тобі геть байдуже до того, чи виживе Біллі? – не стрималася Джуді, розлючена зверхністю Артура.
– Авжеж, не байдуже, – відповів той. – Але яку ціну
