вилізла зі штанів.
– Та годі тобі, – протестував Ґері. – Це нісенітниці. Хлопець, безумовно, страждає на якийсь психічний розлад, тут я з тобою цілковито згоден. Але твою історію в суді не проковтнуть.
– Ходімо зі мною, і сам у всьому переконаєшся. Ти навіть не уявляєш… Я абсолютно впевнена, що все це правда.
– Гаразд. Однак відразу хочу тебе попередити: я в це не вірю. І обвинувачі не повірять. І суддя також. Я дуже високої думки про тебе, Джуді. Ти блискучий юрист і чудово розбираєшся в людях. І менше з тим, це шахрайство. Гадаю, тобі замилюють очі.
Наступного дня Ґері пішов з напарницею до в’язниці округу Франклін. Була третя година дня, й адвокат не планував затримуватися довше, ніж на півгодини. Він відкидав усю цю теорію як геть неймовірну. Проте коли він почав зустрічати одну особистість за іншою, його скепсис переріс у цікавість. Він зустрівся з боязким Девідом. Той згодом поступився місцем сором’язливому Денні, котрий пригадав, що вже бачився з Ґері – того лячного дня, коли його вперше притягли до в’язниці.
– Я не знав, що й думати, коли поліція зненацька увірвалася до будинку і заарештувала мене, – розповідав Денні.
– А чому ти сказав, що в приміщенні є вибухівка?
– Я такого не казав.
– Ти попередив офіцера, що все злетить у повітря.
– Ну, Томмі завжди наказує не чіпати його приладдя, бо воно може рвонути.
– А чому він таке каже?
– Самі в нього запитайте. Він добре тямить в електроніці. Весь час вовтузиться з дротами і тому подібним. Та штукенція належала йому.
Швайкарт поскубав себе за бороду.
– Майстер позбуватися будь-яких пут, та ще й знавець електроніки. Ану ж бо, чи можемо ми поспілкуватися з цим Томмі?
– Не знаю. Томмі розмовляє з людьми, тільки коли сам того схоче.
– А ти не можеш вивести його до нас? – поцікавилася Джуді.
– Нікого не можна вивести навмисне. Це відбувається саме собою. Я можу лише попросити його з вами поговорити.
– Давай, – заохотив Швайкарт, ховаючи усмішку. – Спробуй.
Здавалося, Мілліган повністю занурився в себе. Він пополотнів. Його очі оскляніли, наче тепер були звернені вглиб його єства. Губи юнака заворушилися, мовби той говорив сам із собою. Він випромінював таке напружене зосередження, що навіть атмосфера у тісній кімнатці наелектризувалася. Саркастична посмішка щезла зі Швайкартових вуст, і він затамував подих. Очі Міллігана проясніли й забігали по кімнаті. Він роззирнувся довкола, як людина, що прокидається від глибокого сну, і доторкнувся до правої щоки, ніби хотів переконатися в реальності своїх відчуттів. Після цього він бундючно відкинувся на спинку стільця і вп’явся поглядом у Джуді й Ґері.
Швайкарт видихнув. Побачене його вразило.
– Тебе звати Томмі? – звернувся він до юнака.
– А хто питає?
– Я твій адвокат.
– Особисто
