що серце кричало в грудях, як птаха перед грозою.
Адась вирішив, що я не зачарувалася ним, і запитав:
– А ти чия?
– Онука Ганни Прокопець, – сухо відказала я і почимчикувала додому.
Під вечір заявилася Оленка. Похвалилася, що Адасеві дуже сподобався її вінок, і він пообіцяв їй прийти на танці. Я подалася з Оленкою в клуб. Він уже був там. Вальсував з якоюсь дівчиною. Потім запросив разок Оленку (за вінок), а далі танцював лише зі мною. Провів додому і, замість «дякую за приємний вечір» покликав мене заміж. І я згодилася…
Всі люди відмовляли мене. Бабуся не хотіла родичатися з «гультіпашною» Манькою. Батько з матір’ю (вони вже п’ять років жили в Москві, гарно заробляли там) сподівалися, що я, закінчивши медучилище, приїду до них, вже й роботу мені підшукали. Дядько, Юрій Макарович, бездітний удівець, у якого я замешкувала і який дуже любив мене, хотів, щоб цього літа я вступила до медінституту, куди він уже вторував мені стежку. А я, усупереч їм, розписалася з Адасем у Колобродівській сільраді й замешкала з ним у Маньчиній мазанці, такій ветхій, що я повсякчас боялася, що якогось дня вітер здує з неї дах і розчахне її навпіл. Тамтешні наречені чудувалися, що я залишила місто й пішла в невістки до Маньки, й водночас заздрили мені, споглядаючи, як Адась упадає біля мене. А я почувала себе найщасливішою в світі, позирала на них, відкинутих Адасем, з погордою і робила все, щоб прихорошити наше гніздо.
Свекруха (справді ледача й гуляща) не кривдила мене: побоювалася дядька, який у той час був головою райради. Проте повсякчас сварилася з Адасем, бо він забороняв їй приводити хахалів, а вона однак їх приводила, й коли син протестував, кричала: «Це моя хата!» – і показувала йому на двері.
– Ну, годі! Треба втікати в Москву, – якось після чергової сварки випалив Адась, і ми б, напевно, поїхали, якби не дядько, якому я потелефонувала, щоб попрощатися.
– Не пущу! – категорично заявив він, і вже наступного дня перевіз нас у свою двокімнатну квартиру в центрі міста. Прилаштував мене медсестрою у фізкабінет, домігся для Адася посади в районному управлінні сільського господарства і з часом полюбив його як сина за те, що він кохав мене щиро й вірно, – похвалилася Євгенія незнайомій «писарці» й почала читати далі.
Чесно кажучи, я волів би розмножуватися якимось іншим, не тварним способом, бо той, яким мені доводиться слугувати Отцеві, є, як на мене, принизливим для богоподібної істоти. А жіноче лепетання, яке супроводжує його, заважає мені усвідомлювати це як служіння й перетворює сакральний акт на звичайну злучку.
З Євою все відбувається трохи достойніше, ніж з Ліліт, бо Єва хоч і не зразу, але зрозуміла, що вона лише олтар, на який я складаю Сущому жертвопринесення сімені, і не подає голосу, а Ліліт – колька їй у бік – повсякчас придумувала безглузді слова, як ото «кохання», «ніжність», «самозабуття», «екстаз» і пантеличила мене ними у найвідповідальнішу мить.
Я не раз у нервах прохав її:
– Поясни мені зрозумілою мовою значення бодай одного з тих слів, якими ти повсякчас нівелюєш сакральну суть нашої близькості,
