бравих вояків і спрямовує її на штурм далекої, майже недосяжної, ще не заплідненої Божим подихом зорі.
Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подібний вибух за межами наших тіл, ми могли б, подібно Творцеві, творити планети!»
– А навіщо? – флегматично запитувала вона й вилизувала мені обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собі торкатися священного кореня, і не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрімав), наче виліпленим з глини свистунцем, і називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пітончиком».
Їй страх як подобалося глузувати з найсвятіших речей, висміювати найпіднесеніші слова та вчинки. В той час, коли я відпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замість того, щоб скласти пісню-хвалу моїй завзятості, прилігши біля мене, з піною на вустах доказувала мені, що жодний з моїх «млявих», «ледачих» «бігунців» не зумів сягнути її «зорі».
– Як знаєш? – не розплющуючи віч, запитував я.
– Я відчуваю це! – зверхньо відказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я відмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) і, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зі звірами – тиграми, левами, носорогами.
Я не раз учив її, що не слід так вигинатися, бо хоч ми в Едемі й одні, звірі також мають очі і, напевно, чудуються, навіщо ми щодень вичерпуємо свою силу:
– Чинячи так, ми подаємо їм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради запліднення, а ти не хочеш плодоносити, бо для тебе священнодійство є лише пустою щоденною забавою.
Вона заперечувала це:
– Я хочу, але твоїм «бігунцям» бракує енергії кохання.
– Чому ж самки тварин вагітніють і без твоєї ефемерної «енергії»?
– А тому, чоловіче, що створити тварину – це одна річ, а людину – зовсім інша. Бог творив нас, царів плотського світу, кохаючи, і ми також маємо творити собі подібних з коханням, бо тільки воно обертає шмат плоті на людину. А ти не кохаєш мене навіть так, як лев кохає левицю! – відбивалася вона і бралася знову і знову вчити мене «коханню».
Я терпів її надокучливі «ніжності» (винятково заради здійсненні Отчої волі) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успішного запліднення, а в надії підвередити моє здоров’я, вивищитися наді мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нічим не поступається, нічого не витрачає, а навпаки, раз за разом привласнює найціннішу, найвойовничішу частку моєї плоті, а я, нічого не здобуваючи, втрачаю армію за армією! Втрачаю охоту до праці, а відтак – повагу Отця! А вона, отримуючи моє, стає дедалі дужчою, заповзятішою і, що особливо прикро – мудрішає!
Але допоки я прозрів, збігло чимало часу! Не рік і не два я, спустошений її «коханням», відлежувався під яблунею, а вона, співаючи, порала Сад і ласкою та лестощами відлучала від мене звірів і приручала їх собі, внаслідок чого вони перестали коритися мені і почали слугувати лише їй. Причому охоче, з радістю, і врешті-решт
