м’який, у сіруватій мантії з прозорого туманцю, яку накидав на себе удосвіта, а скидав аж під обідню пору.
Левко після трагедії на мосту жодного разу не бачив Вишеньку. Восени він пішов до школи і провчився до весни. Писати не міг, зате читав і рахував найкраще в класі і слова вчительки схоплював на льоту. Тож сувора і, як не дивно, співчутлива, аж до сентиментальності, пані Ядвіга як могла заохочувала його до науки. Казала: «Писарем у нашій гміні[18] ти, звісно, ніколи не будеш, але знання за плечима не носять. Хтозна, що тобі вготовано. Такі, як ти, трохи ближче до неба стоять».
Тато міркував по-своєму: «З Івана не буде пана, але в школі хоч між людьми побудеш. А то виростеш відлюдьком-вовкулакою. Та й удома, Левку, від тебе поміч, як з клоччя батіг».
Весною, коли сонце добре пригріло землю, школа спорожніла: учні пішли освоювати іншу науку, а заодно й практику – хліборобську. А Левко – як пташка небесна: ні сіяти, ні жати, ні город копати. З рання до смеркання пропадав біля річки, по кілька разів на день проходив через міст, подовгу стояв біля глинища – спостерігав, як люди набирають глину. Іноді хтось із рибалок брав його на свій човен, і тоді він опинявся далеко від греблі, серед густого очерету або біля кущів верболозу, під якими тепле мілководдя аж кишіло в’юнами. Та хоч би де він був, а очі на маєток під горою скошені – чи не з’явиться нарешті Вишенька, чи не вийде за браму?
Не з’являлася. Хвіртка зазвичай відчинялася тільки для того, щоб впустити або випустити когось із прислуги. А з великої дубової брами зрідка виїжджала бричка – дядько Ілько, фурман Вишнецьких, віз господаря до міста. Ще рідше хтось чужий приїжджав до маєтку. Тітка Мар’яна, двоюрідна мамина сестра, в одній особі і нянька, і покоївка Вишнецьких, казала, що то навідувався якийсь дуже відомий лікар із Варшави. Але його поради і мікстури не допомагали – мала панночка так і продовжувала мовчати. А ще вона відмовлялася виходити з будинку. Коли ж пробували виводити її силоміць – виривалася і з плачем кидалася назад, ховалася у якийсь закуток і до вечора не покидала свою схованку.
Лікар спочатку заспокоював Вишнецьких, упевнено заявляв, що то наслідки нервового зриву і скоро все минеться. А потім його впевненість почала танути, поки й зовсім не пропала. Є така хвороба, сказав, що може зачинити людину в чотирьох стінах надовго, а то й на ціле життя.
На Трійцю Левко знову прийшов на міст, цього разу на його порепаних ногах виблискували щедро наваксовані черевики, а плечі приємно огортала новенька біла сорочка, куплена татом до свята. Якби ж то його таким побачила Вишенька! Але як же вона побачить, якщо не виходить з дому? Під обід із брами виїхала бричка, запряжена гнідком, і покотилася до тракту. На ній сидів тільки фурман.
«Мабуть, за кимось послали Ілька», – подумав Левко. І не помилився. Фурман їздив до Любомля, на станцію, зустрічати потяг, на якому прибув гість Вишнецьких. Надвечір гнідий знову голосно фиркнув біля мосту. Поруч із Ільком сидів чоловік – широкоплечий, кремезний, з
Гміна – сільська управа (
