style="font-size:15px;"> Протягом цих ста п’ятдесяти мильних поїздок в мені виник особливий страх перед вісімдесят п’ятою милею, яка була невідомо де між Ґардинером та Льюїстоном. Я не сумнівався – якщо мій старенький «Форд» гигнеться, то це станеться саме тут. Я уявляв, як він скорчиться на узбіччі, самотній та покинутий. Чи хтось зупиниться, аби переконатися, що з водієм усе гаразд? Чи не розтягнувся він, бува, на передньому сидінні, конаючи від серцевого нападу? Звісно, що зупиниться. Добрі самаряни є скрізь, особливо серед мешканців глушини. Такі зазвичай дуже відповідальні.
Але що, якби мій універсал був самозванцем? Страхітливою пасткою для надто довірливих людей? Я подумав, що з цього можна було б зробити хорошу історію, і написав її. Назвав «Вісімдесят п’ята миля». Відтоді я ніколи не переписував і не публікував це оповідання, бо загубив його. Я тоді частенько закидався колесами та багато чого губив. Час від часу навіть власну голову.
Перенесімося вперед на сорок років. Хоча у двадцять першому столітті відрізок І-95, що перетинає Мейн, постійно перевантажений, а все ж після Дня Праці машин суттєво менше. А скорочення бюджету змусило штат позачиняти значну кількість зон відпочинку. Автомобільна заправка з «Бургер Кінгом» (де я ум’яв не один бургер) біля з’їзду на Льюїстон є однією з них. Вона так і стояла там, покинута всіма, з перекритими в’їздом і виїздом, і ставала все похмурішою й занедбанішою. Від суворих зим парковка вкрилася тріщинами, і будяки полізли крізь розколини.
Якось, проїжджаючи повз це місце, я пригадав свою стару історію і вирішив наново написати її. Оскільки покинута зона відпочинку розташовувалася південніше, ніж та моторошна вісімдесят п’ята миля, довелося змінити назву. А все решта, гадаю, не змінилося. Та оаза на магістралі може зникнути – як зникли старий універсал «Форд», дівчина та багато шкідливих звичок, – але лишається історія. Одна з моїх улюблених.
Вісімдесят перша миля
1. Піт Сіммонс («Гаффі» 2007)
– Тобі не можна їхати, – сказав йому старший брат.
Джордж говорив стишеним голосом, хоча решта його друзів – ватага сусідських дванадцяти- та тринадцятирічок, які іменували себе Сракаженими Рейдерами, – перебували аж ген у кінці кварталу, чекали на Джорджа. Не вельми-то й терпляче.
– Це надто небезпечно.
Піт заперечив:
– Я не боюся.
Говорив він досить упевнено, хоча таки боявся, трошки. Джордж із друзями намірився до того піщаного кар’єру, що за галявиною для боулінгу. Там вони бавитимуться в гру, яку придумав Нормі Теріо. Нормі був ватажком Сракажених Рейдерів, а гра та називалася «Парашутисти з Пекла». До краю гравійної ями там вів роз’їжджений путівець, і гра полягала в тім, щоб з відчайдушним криком «Рейдери рулять!» промчати ним на повній швидкості на своєму веліку і наприкінці викинутися з сідла. Звичайно, глибина падіння становила футів із десять і випробувана зона приземлення була м’якою, але рано чи пізно хтось мусив приземлитися
