машині, Блейкі, котрий на якийсь час забув було про те, що трапилося з його батьками, тепер про все згадав і почав знову плакати:
– Я хочу до мамуні й тата!
Попри всю химерність і потенційну небезпечність ситуації, те, як виразно Рейчел Луссіер підкотила очі – «бачите, з чим я змушена мати справу», – ледь не спонукало Джиммі розсміятися. Скільки разів він бачив саме такий вираз на личку п’ятирічної Еллен Голдінг?
– Послухай, Рейчел, – почав Джиммі, – я розумію, що ти налякана, але тут ти в безпеці, а я мушу робити свою роботу. Якщо твої батьки в тій машині, ми ж не хочемо, щоб із ними сталося щось зле, правда?
– ІДІТЬ ПРИВЕДІТЬ МАМУНЮ Й ТАТА, ПАТРУЛЬНИЙ ДЖИММІ! – зарепетував Блейкі. – МИ НЕ ХОЧЕМО, ЩОБ З НИМИ СТАЛОСЯ ЗЛЕЕЕ!
Джиммі побачив іскру надії в очах дівчинки, проте не настільки великої, як він міг би сподіватися. Як той агент Малдер у старому серіалі «Цілком таємно», вона хотіла вірити… але, як напарниця Малдера агент Скаллі, чомусь не могла цього зробити. Що воно таке побачили ці діти?
– Будьте обережним, патрульний Джиммі, – підняла палець дівчинка. Це був учительський жест, який через легеньке тремтіння здавався ще більш чарівливим. – Не торкайтеся її.
Наблизившись до універсала, Джиммі дістав свій службовий автоматичний пістолет «Глок», але запобіжник залишив ввімкнутим. Поки що. Ставши лівіше від прочинених дверей, він знову запропонував усім, хто є в машині, вийти, спершу показавши відкриті й порожні руки. Ніхто не виліз. Він потягнувся до дверей, але згадав прощальне застереження маленької дівчинки і завагався. Скористався дулом пістолета і гойднув двері, щоб відчинилися ширше. Тільки вони не відчинилися, а пістолет міцно прилип. Не машина, а суща клеєварня.
Джиммі смикнуло вперед, немов дужа рука вхопила «Глок» за дуло і рвонула. Була якась секунда, коли він ще міг його відпустити, але така думка навіть не зринула у Джиммі в голові. Одним із найперших правил, яких їх навчали в академії, було: після того як ти дістав свою табельну зброю, ніколи не випускай її з рук. Ніколи.
Отже, він і не випускав, а машина, яка вже з’їла пістолет, тепер їла його пальці. І руку. Знову вийшло сонце, відбиваючи на асфальті його тінь, що зменшувалася. Десь кричали діти.
«Цей універсал припечатується до патрульного, – подумав він. – Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі під липу…»
Потім розквітнув великий біль і всяка думка припинилася. Часу вистачило для одного скрику. Тільки одного.
6. Діти (Річфорт 2010)
Звідти, де він стояв – за сімдесят ярдів віддалік, – Піт Сіммонс усе це бачив. Він бачив, як штатний патрульний, щоб цілком відчинити двері універсала, тягнеться до них дулом пістолета; він бачив, як дуло зникає у дверях, немов уся та машина не що інше, як оптична ілюзія; він бачив, як патрульний шарпається вперед, як котиться з його голови великий сірий капелюх. Потім патрульного засмикнуло крізь двері всередину і тільки той його капелюх залишився лежати поруч із чиїмсь мобільним телефоном. Далі була пауза, а потім та машина збіглася сама в себе, наче пальці в кулак.
