істина. Коли я був молодим, то писав як Говард Лавкрафт, коли читав Лавкрафта, і як Рос Макдональд, коли читав про пригоди приватного детектива Лью Арчера.
З часом стилістичне копіювання вщухає. Помалу в письменників викристалізовується власний стиль, унікальний, як відбитки пальців. Сліди письменників, яких читаєш у роки формування, нікуди не діваються, проте поступово домінувати починає ритм думок кожного автора (гадаю, у ньому знаходять відображення самі мозкові хвилі цієї людини). І врешті-решт, ніхто не пише так, як Елмор Леонард, крім Леонарда, і ніхто не звучить так, як Марк Твен, крім самого Твена. Проте час від часу спроби стилістичного копіювання повертаються, і це завжди буває тоді, коли письменник натрапляє на новий дивовижний спосіб висловлювання, який показує йому, що бачити й говорити можна по-новому. «Салемз-Лот» постав під впливом поезії Джеймса Дікі, а «Маренова троянда» подекуди звучить так, ніби її написав Кормак Маккарті, – тому що я, коли писав ту книжку, ковтав усі твори Маккарті, якими тільки міг розжитися.
2009 року редактор часопису «The New York Times Book Review» спитав, чи не візьмусь я написати рецензію на два видання: «Реймонд Карвер: життя письменника» авторства Керол Скленічки, а також збірку оповідань самого Карвера, надруковану видавництвом «Library of America». Я погодився, переважно з тих міркувань, що це дає можливість дослідити нову територію. Я читач усеїдний, але Карвер якось випав з мого поля зору. Величенька сліпа пляма як на письменника, котрий сягнув літературної зрілості приблизно в той самий час, що й Карвер, скажете ви – і будете праві. На власний захист можу хіба що процитувати латиною «quot libros, quam breve tempus» – так багато книжок, так мало часу (так, і футболка в мене є з таким написом).
Хай там як, мене вразила чіткість стилю Карвера і прекрасна напруга в його сюжетних лініях. Усе в нього на поверхні, але ця поверхня така прозора, що читач може побачити під нею цілий живий усесвіт. Я був у захваті від тих оповідок і американських лузерів, про яких Карвер писав з таким знанням справи й такою ніжністю. Так, цей мужик був пияком, але він мав упевнену манеру письма й велике серце.
«Гармонію Преміум» я написав невдовзі по тому, як перечитав понад дві дюжини оповідань Карвера, і нікого не мусить дивувати, що вона чимось нагадує оповідання Карвера. Якби я написав цю оповідку у двадцять років, то, мабуть, вона вийшла б просто слабенькою копією твору значно кращого письменника. Та оскільки її було написано в шістдесят два, крізь неї краплинами крові просочується мій власний стиль. Не знаю, добре це чи погано. Як і багато великих американських письменників (тут на думку спадають Філіп Рот і Джонатан Франзен), Карвер майже не наділений почуттям гумору. Я ж, на відміну від нього, майже в усьому бачу смішне. У цьому оповіданні гумор чорний, але, на мою думку, такий його штиб часто буває найкращим. Тому що – ви тільки вдумайтеся – коли йдеться про смерть, що лишається робити, крім як сміятися?
Гармонія Преміум
Вони одружені десять років, і довгий час усе було добре, навіть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправді, про те саме. Вона циклічна. Вона,
