кличе Рей. Цього разу гучніше, але він не може примусити себе кричати, поки стоїть навколішки, а кругом юрмляться люди, і один з них – той темношкірий. Він підводить погляд і вибачливо каже: – Вона ніколи не хворіє. Здорова, як бик.
– Ніколи не знаєш, – кидає старий. І хитає головою.
– Вона просто впала, – пояснює молодиця в синьому халаті. – Ні слова не промовила.
– А за груди вхопилася? – питає товстуха з «Баґлзами» в руках.
– Не знаю, – зізнається молодиця. – Здається, ні. Хоча я не бачила. Вона просто впала.
Біля кікбольних м’ячів стоїть вішак із сувенірними футболками. На них написано щось на зразок: «ДО МОЇХ БАТЬКІВ У КАСЛ-РОКУ СТАВИЛИСЬ ЯК ДО ОСІБ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ, А МЕНІ ДІСТАЛАСЯ ЛИШ ЦЯ ВОШИВА ФУТБОЛКА». Містер Ґош бере одну й каже:
– Хочете, я накрию їй обличчя, сер?
– Господи, ні! – вражено промовляє Рей. – Вона, може, непритомна. Ми ж не лікарі. – За спиною в містера Ґоша він бачить трьох малих, підлітків, які зазирають усередину крізь вітрину. Один із них фотографує на мобільний.
Містер Ґош, простеживши за Реєвим поглядом, квапиться до дверей і розмахує руками.
– Ану киш звідси! Діти, пішли геть!
Сміючись, підлітки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються і біжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мріє в гарячому мареві майже порожнє містечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролітає авто. Рею здається, що ці баси – то вкрадене серцебиття Мері.
– Де «швидка»? – питає старий. – Як це так, що її досі нема?
Рей вклякає біля дружини, а час іде. Спина болить, і печуть коліна, та якщо він підведеться, то стане простим глядачем.
«Швидка» виявляється фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у білий з помаранчевими смугами. Спалахують червоні вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тільки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалі заднього огляду. Рей думає, що це мудрий хід.
Двоє чоловіків, які заходять у крамницю, вдягнені в біле. Вони нагадують офіціантів. Один штовхає поперед себе на візку кисневий балон. Це зелений балон з перевідною картинкою у вигляді американського прапора.
– Вибачте, – перепрошує цей чоловік. – В Оксфорді була автомобільна аварія, ми щойно звідти.
Другий бачить Мері, яка лежить на підлозі, з розкинутими ногами, з руками по боках.
– Ой-ой, – каже він. Рей не вірить власним вухам.
– Вона жива? – запитує він. – Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте їй кисню, бо мозок постраждає.
Містер Ґош хитає головою. Молодиця в синьому халаті починає плакати. Рей хоче спитати в неї, чому вона плаче, та потім розуміє. З того, що він тільки-но сказав, вона цілу історію про нього придумала. А що, якби він прийшов сюди за тиждень чи десь так і вміло скористався з обставин, вона б із жалощів йому дала. Не те щоб він став із нею трахатись, але, може, й міг
