простирадло. Вони натягують його на все тіло й прикривають обличчя. Тепер Мері схожа на кіношний труп. Її викочують із крамниці на спеку. Цього разу двері їм притримує гладуха з «Баґлзами». Юрба ретирувалася на хідник. Їх там понад три десятки, стоять на незмінній серпневій спеці.
Повантаживши Мері, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Він ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний відповісти на всі, крім одного – про її вік. Потім згадує, що вона на три роки молодша за нього, і каже – тридцять чотири.
– Ми відвеземо її в Сент-Стіві, – повідомляє той, що з планшетом. – Можете їхати за нами, якщо не знаєте, де це.
– Я знаю, – озивається Рей. – А що? Ви хочете зробити розтин? Порізати її всю?
Дівчина в синьому халаті охкає. Містер Ґош оповиває рукою її плечі, й вона ховає обличчя в його білій сорочці. Рей задумується, чи містер Ґош її трахає. І сподівається, що ні. Не тому, що в містера Ґоша коричнева шкіра, до цього Реєві байдуже, а тому, що він, напевне, удвічі старший за неї. Старший чоловік може зловживати своїм становищем, а надто якщо він начальник.
– Ну, це не нам вирішувати, – каже медик, – але, швидше за все, ні. Вона померла в присутності людей…
– Оце вже точно, – перебиває жінка з «Баґлзами».
– …і в неї явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете її забрати в бюро ритуальних послуг.
Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сиділи в машині й сперечалися.
– Я не знаю ніякого бюро, – каже він. – Ні бюро, ні ділянки на цвинтарі – нічого нема. Звідки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.
Медики обмінюються поглядами.
– Містере Беркет, у лікарні Сент-Стіві є люди, які вам неодмінно з цим усім допоможуть. Не турбуйтеся.
– Не турбуватися? Ну нічого собі!
Фургон медиків виїжджає зі стоянки; проблискові маячки досі спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хіднику потроху розсотується. Продавчиня, старий, товстуха й містер Ґош дивляться на Рея такими поглядами, наче він – особлива людина. Якась знаменитість.
– Вона хотіла фіолетовий м’яч для нашої небоги, – згадує він. – У неї день народження. Її звати Таллі. На честь актриси назвали.
Містер Ґош бере з дротяного коша фіолетовий кікбольний м’яч і обома руками простягає його Реєві.
– За рахунок закладу, – каже він.
– Дякую, сер, – відповідає Рей.
Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.
– Матір Божа, Діво Маріє, – примовляє вона.
Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.
– Це так сумно, – зітхає жінка
