замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.
– Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.
– Тату, я знаю. Їж давай.
– Ти Дуґі?
– Угу.
– Точно? Голову мені не морочиш?
– Ні, тату, я Дуґі.
Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.
– Ми ходили, правда ж?
– Ходили куди?
– По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.
Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.
– Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.
– Я тоді баньки залив, – каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: – Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?
Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.
– Ворони, тату.
– Точно, Господи, я ж знав, – говорить тато. – Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. – Він діловито нахиляється вперед. – Ми вже тут бували?
У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:
– Так. Ми буваємо тут мало не щонеділі.
– Гарне місце. Але знаєш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого іншого.
– Подрімати.
– Отого іншого, – каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.
Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки він розплачується біля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишені, прямує до виходу. Сендерсон квапливо хапає здачу й біжить стрімголов, щоб зловити двері, перш ніж тато встигне вийти на паркінг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.
– Хороший був вечір, – каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.
– Який вечір?
– Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.
Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.
– Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?
– Пагорб на Черч-стрит, авжеж.
– Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене
Телевізійна програма виробництва студії Волта Диснея, що транслювалася з перервами з 1955 до 1996 року.
