Якщо я посру, мені покращає.
Така грубість, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» і «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсі ще більше, ніж закривавлені простирадло й білизна. Він повернувся до Бобра, не помічаючи, що той весь у снігу і схожий на сніговика.
– Давай! Треба виламати ці двері і спробувати якось допомогти йому.
Бобер дивився на Джонсі з тривогою і страхом. На його щоках танув сніг.
– Не знаю. Хлопець у гелікоптері говорив щось про карантин… А якщо він заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчі…
Незважаючи на власні, далеко не теплі почуття до Маккарті, Джонсі захотілося врізати старому другові. Минулого березня він сам валявся в калюжі крові на вулиці в Кембриджі. Що, якби перехожі тоді подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо під рукою не виявилося гумових рукавичок?
– Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дійсно заразне, ми, напевне, і так уже це підхопили. Що скажеш тепер?
Спочатку Бобер нічого не говорив. Потім Джонсі відчув знайоме клацання в голові. На якусь коротку мить він побачив Бобра, разом із яким виріс, хлопчиком у старій потертій мотоциклетній куртці, який кричав: «Гей, хлопці, кінчай! Та кінчай уже, мать вашу!» І зрозумів, що з ним усе буде добре.
– Гей, Ріку, може, відчиниш двері, а? Ми просто хочемо допомогти.
За дверима було тихо. Ні крику, ні дихання, ні навіть шелестіння одягу. Єдиними помітними звуками були гудіння генератора і все тихіше «вих-вих» гелікоптера.
– Гаразд, – сказав Бобер і перехрестився. – Давай їх вибивати на хрін.
Вони разом відійшли від дверей і виставили вперед плечі, підсвідомо копіюючи поліцейських із півсотні бачених фільмів.
– На рахунок три, – сказав Джонсі.
– Твоя нога витримає?
Нога Джонсі розболілася не на жарт, хоч сам він цього й не усвідомлював, поки Бобер не нагадав.
– Я в нормі, – відповів він.
– Ага, а моя дупа – володар світу.
– На рахунок три. Готовий? – І, коли Бобер кивнув: – Раз… два… три.
Вони разом кинулися вперед і разом налетіли на двері, майже чотири сотні фунтів[38] за двома опущеними плечима. Двері піддалися з несподіваною легкістю, і вони, спотикаючись і чіпляючись один за одного, влетіли до туалету. Ноги їхні ковзали й роз’їжджалися на залитих кров’ю кахлях.
– Блядь, – стиха промовив Бобер. Його права рука поповзла до рота, в якому цього разу не виявилося зубочистки, і затулила його. Над рукою лізли з орбіт вологі очі. – Ой, блядь… Бля-я-я…
Джонсі нічого не міг додати.
Розділ 5
Даддітс, частина перша
– Пані! – сказав Піт.
Жінка в куртці нічого не відповіла. Вона лежала на засипаному
400 фунтів ≈ 181 кг.
