не схожий на голос людини, якій може найближчим часом покращати. Судячи з голосу, Маккарті задихався й відчував сильний біль. І ніби навмисно, щоб підкреслити це, він знову застогнав, цього разу голосніше. Потім знову пролунав булькітливий тріск, і Маккарті скрикнув.
– Маккарті! – Бобер спробував відчинити двері, але ручка не поверталася. Маккарті, їхній маленький подарунок із лісу, замкнувся зсередини.
– Ріку! – Бобер заторохтів ручкою. – Відчини двері, чувак! – Бобер намагався говорити безтурботно, ніби все це було одним великим жартом, дитячим розіграшем, але від цього здавався ще більш переляканим.
– У мене все гаразд, – подав голос Маккарті. Стало чутно його натужне дихання. – Мені просто… Хлопці, мені просто потрібно звільнити кишечник. – Пролунала нова серія пострілів. Недоречно було називати те, що вони чули, випусканням газів або пусканням вітру – ці фрази легкі й повітряні, як зефір. Звуки, що долинали з-за дверей, були грубими і м’ясистими, як розривання плоті.
– Маккарті! – сказав Джонсі й постукав. – Відчини двері!
Але чи справді він хотів увійти? Ні. Йому захотілося, щоб Маккарті знайшов хтось інший або щоб він досі блукав у лісі. Ба гірше, в глибині його мозку якась безжальна рептилія підказувала, що Маккарті треба було пристрелити з самого початку. «Будь простішим, дурнику», – як казали в програмі Карли «Анонімні наркомани».
– Маккарті!
– Ідіть геть! – мляво обурився Маккарті. – Ви можете піти і дати людині спокійно… дати людині спокійно розслабитися? Господи!
«Вих-вих-вих» – гучніше і ближче.
– Ріку! – тепер заговорив Бобер. Він відчайдушно намагався зберігати безтурботний тон, як альпініст, що зірвався зі скелі й чіпляється за мотузку. – Звідки в тебе кров іде, приятелю?
– Кров? – Маккарті, схоже, був щиро здивований. – Та не йде в мене ніяка кров.
Джонсі та Бобер обмінялися переляканими поглядами.
ВИХ-ВИХ-ВИХ!
Звук нарешті привернув усю увагу Джонсі, і наступної миті він відчув неймовірне полегшення.
– Це гелікоптер, – сказав він. – Напевне, вони його шукають.
– Ти гадаєш? – на фізіономії Бобра намалювався недовірливий вираз людини, яка чує щось занадто хороше, щоб це виявилося правдою.
– Точно! – Джонсі припустив, що люди в гелікоптері, можливо, переслідують загадкові вогні в небі або намагаються з’ясувати, що відбувається з тваринами, але він не хотів думати про ці речі, на них йому було начхати. Не начхати йому було на те, як зняти Ріка Маккарті з унітаза і сплавити до лікарні в Макіас або Деррі. – Іди надвір, помахай, щоб вони приземлилися.
– Ану як…
ВИХ! ВИХ! ВИХ! А з-за дверей долинули нові болісні, рідинні звуки, за якими пролунав черговий крик Маккарті.
– Іди вже! – гаркнув Джонсі. – Посади їх на хрін! Мені все одно, що ти будеш робити. Спусти штани, станцюй хучі-кучі, але примусь цих виродків сісти!
– Іду… –
