пішли кілочки. «Можна скільки завгодно ставити кілочки і все одно програти, – повчав їх Ламар із вічною цигаркою „Честерфілд“ у кутку рота і в кашкеті будівельника, насунутому на одне око, як у людини, котра знає якусь таємницю, але просто так нею не поділиться. Ламар Кларендон, працьовитий дбайливий татко, який помер у сорок вісім років від серцевого нападу, – але, якщо ти ставиш кілочки, тебе ніколи не обдурять».
«І не скаче, і не грає», – подумав Джонсі. І слідом за цією думкою в голові у нього пролунав той чортів тремтливий голос із лікарні: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі?» Господи, чому світ такий жорстокий? Чому так багато коліс готові переламати тобі пальці? Чому так багато машин і механізмів так і чекають, як би випустити тобі кишки?
– Джонсі?
– Га?
– Все гаразд?
– Так, а що?
– Ти здригнувся.
– Правда?
Звичайно, він знав, що правда.
– Ага.
– Протяг, напевне. Ти ніякого запаху не відчуваєш?
– Маєш на увазі… його?
– Ну не пахви ж Меґ Райан. Так, його.
– Ні, – відповів Бобер. – Кілька разів мені здалось… Але це просто уява. Тому що це його пердіння… Ну, знаєш…
– Так сильно смерділо.
– Так. І відрижка. Я думав, його навиворіт викрутить.
Джонсі кивнув. «Мені моторошно, – подумав він. – Сиджу тут посеред заметілі й тремчу зі страху. Прокляття, хочу, щоб Генрі повернувся. Ось так».
– Джонсі?
– Що? Ми будемо догравати цю партію чи ні?
– Звичайно, але… Як думаєш, із Генрі та Пітом нічого не сталося?
– Чорт забирай, звідки я знаю?
– Ти не… відчуваєш? Може, бачиш…
– Я не бачу нічого, крім твоєї фізіономії.
Бобер зітхнув.
– Але, гадаєш, у них усе гаразд?
– Узагалі-то так. – І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стіні – пів на дванадцяту, – а потім на зачинені двері спальні, за якими був Маккарті. Посеред кімнати погойдувався і повертався від тихого руху повітря ловець снів. – Вони просто повільно їдуть. Скоро будуть. Давай краще грати.
– Добре. Вісім.
– П’ятнадцять за дві.
– Блядь! – Бобер сунув у рот зубочистку.
– Двадцять п’ять.
– Тридцять.
– Пропускаю.
– Один за дві.
– Ну це взагалі! Хоч стій, хоч трахай! – Бобер виснажено реготнув, коли Джонсі переставив свій кілочок на третій пункт. – Ти, коли здаєш, завжди вставляєш кілочки мені в дупу.
– Я вставляю тобі кілочки в дупу, і коли ти здаєш, – зауважив Джонсі. – Правда очі коле. Грай.
– Дев’ять.
– Шістнадцять.
– І
