у долоні і кілька разів дорахував до трьох. Ніщо не допомогло.
– Залишайся тут, із нею. Може, там знайдеться щось, на чому ми зможемо потягти її далі.
– Хай щастить.
– У тебе є краща ідея?
Піт, зціпивши зуби від болю, сів на сніг і витягнув перед собою ушкоджену ногу.
– Аж ніяк, сер, – сказав він. – Жодних ідей не маю.
Генрі дійшов до куреня за п’ять хвилин. У нього теж почала німіти нога, в тому місці, де її пропоров перемикач поворотників, але він не надавав цьому значення. Якщо він зуміє доправити Піта й жінку в курінь і якщо «Арктик кет» у «Дірі» заведеться, напевне, все скінчиться добре. І, чорт забирай, це ж було так цікаво! Ці вогні в небі…
Рифлений бляшаний дах провалився дуже вдало: передній бік споруди, звернений до дороги, залишався відкритим, але задня його частина виявилася майже повністю закритою. З-під тонкого покривала наметеного всередину снігу стирчав шматок брудного сірого брезенту, обліпленого старими трісками й тирсою.
– Те, що треба! – вигукнув Генрі й ухопився за брезент. Той подався не відразу – мабуть, примерз до землі, – але Генрі доклав зусиль, і брезент відірвався з глухим тріском, який чимось нагадав пукання жінки.
Тягнучи за собою брезент, Генрі повернувся до Піта (який так само сидів, витягнувши перед собою ногу) і опустився на сніг поруч із дивною жінкою.
Усе пройшло набагато простіше, ніж міг сподіватися Генрі. Щойно її поклали на брезент, пішло як по маслу. Жінка була важка, але по снігу ковзала легко, як на санках. Генрі навіть зрадів, що температура така низька, – було б на п’ять градусів тепліше, і липкий сніг значно утруднив би їхнє пересування. Ну й, зрозуміло, допомогло те, що йти доводилося по прямій дорозі.
Снігу навалило вже по кісточки, і він усе не припинявся, навіть посилювався, але сніжинки тепер валили більші. «Скоро закінчиться», – засмучено казали вони один одному в дитинстві, коли бачили такі сніжинки.
– Гей, Генрі?
Піт уже задихався, але це не страшно – курінь був зовсім близько. Піт шкутильгав уперед дерев’яною ходою, беріг коліно.
– Що?
– Я останнім часом багато думаю про Даддітса… Правда, дивно?
– Не скакати, – відповів Генрі, не замислюючись.
– Точно. – Піт нервово реготнув. – Не скакати, не грати. Ти ж правда думаєш, що це дивно?
– Якщо це дивно, – відповів Генрі, – то в нас обох дивацтва.
– Тобто?
– Я й сам згадую Даддітса. І вже давно. З березня, якщо не раніше. Ми з Джонсі збиралися його провідати.
– Справді?
– Так. Але потім із Джонсі стався нещасний випадок…
– Тому старому божевільному мудакові, який його збив, узагалі не можна було за кермо сідати, – насупився Піт. – Джонсі ще пощастило живим лишитися.
– Тут ти правий, – кивнув Генрі. – У «швидкій» у нього зупинилося серце,
