От же… блядь!
Хоч як боляче було Маккарті, він подбав про те, щоб клацнути обома вимикачами, ввімкнувши довгі люмінесцентні лампи з обох боків від дзеркала в шафці з ліками і ще одну, в круглому плафоні на стелі. Ці лампи наповнювали кімнату яскравим рівним світлом, яке надавало їй схожості з фотографією місця злочину… але з присмаком сюрреалізму, бо світло не було абсолютно рівним, його мерехтіння було досить, аби розуміти: електрика надходить від генератора, а не по дротах від гідроелектростанції, яка обслуговує Деррі й Банґор.
На небесно-блакитній кахляній підлозі темніли плями й маленькі калюжки крові, але ближче до унітаза і ванни вони зливалися в червону змію з червоними відростками. Крім того, кахлі були суцільно замазані слідами черевиків, яких ні Джонсі, ні Бобер не знімали. На блакитній вініловій душовій завісі виднілися розмазані відбитки чотирьох пальців, і Джонсі подумав: «Напевне, він схопився за завісу, щоб не впасти, коли повертався, збираючись сідати».
Так, але це не найстрашніше. Найстрашніше те, що Джонсі побачив уявним поглядом: Маккарті повзе по кахляній підлозі, одна рука заведена за спину, він затискає себе, намагається щось утримати всередині.
– Блядь! – знову вимовив Бобер, голос його тремтів. – Я не хочу на це дивитися, Джонсі… Старий, я не можу цього бачити.
– Треба йти. – Свій голос Джонсі почув неначе збоку. – Ми зможемо, Бобре. Якщо ми змогли того разу вистояти проти Річі Ґренадо з його друзяками, вистоїмо й зараз.
– Не знаю, старий, не знаю…
Джонсі теж не знав, але взяв Бобра за руку. Пальці Бобра в паніці стислися на його пальцях, і вони разом зробили крок уперед. Джонсі намагався не торкатися крові, але це було важко, тому що кров була тут усюди. І не тільки кров.
– Джонсі, – сухим голосом напівпошепки вимовив Бобер. – Бачиш оцю погань на завісі?
– Бачу.
На розмитих відбитках виднілися крихітні нарости, схожі на червонувату цвіль. Те саме було на підлозі, не всередині жирної кривавої змії, а у вузьких проміжках між кахлями.
– Що це?
– Не знаю, – сказав Джонсі. – Таке ж лайно, здається, було в нього на обличчі. Помовч хвилину. – І потім: – Містере Маккарті?.. Ріку?
Маккарті, який сидів на унітазі, не відгукнувся. З якоїсь причини він знову вдягнув помаранчеву шапку, відворот якої стирчав під несподіваним косим кутом. А так він був абсолютно голим. Маккарті сидів, упершись підборіддям у груди, наче пародіюючи глибоку задуму (утім, може, це була й не пародія, хто знає?). Очі майже заплющені, руки виховано прикривають лобок. Кров стікала по стінці унітаза широкою густою смугою, але на самому Маккарті крові не було, принаймні Джонсі її не бачив.
Але він бачив дещо інше: шкіра на животі Маккарті висіла двома в’ялими мішками. Вигляд її викликав у Джонсі якісь невиразні спогади, і секунди за дві він згадав: такий вигляд мав живіт Карли після того, як вона випускала на світ кожного з їхніх чотирьох дітей. Над стегнами
