кидає Річі Ґренадо, від чого Генрі хочеться розсміятись… але він зусиллям волі зберігає кам’яне обличчя. Сміятися на цьому етапі – не найкраща ідея. Глибоко в душі він невдоволений таким результатом, але його друзі мало не трясуться від полегшення.
– А взагалі, тебе це їбе? – запитує його Річі Ґренадо. – Воно тобі треба?
Генрі хочеться поставити запитання у відповідь – запитати Річі Ґренадо, як він міг таке зробити, і це не риторичне запитання. Цей плач! Господи! Але він мовчить, знаючи, що будь-яке слово може спровокувати вишкребка і тоді все почнеться спочатку.
Зараз відбувається щось на зразок танцю, схожого на той, якого навчають у першому й другому класах. Коли Річі, Данкен і Скотт ідуть у бік під’їзної дороги (перевальцем, намагаючись удавати, що йдуть із власної волі, а не тікають від купки хлопчаків із середніх класів), Генрі та друзі спочатку повертаються, щоб бути до них обличчям, потім шеренгою відступають до хлопчини в трусах, що стоїть на колінах і плаче, – прикриваючи його від них.
На розі Річі зупиняється і кидає на них останній погляд.
– Ми ще побачимося, хлопці, – каже він. – Сам на сам або всі разом.
– Так! – погоджується Данкен.
– Решту життя будете валятись у кисневій палатці, – додає Скотт, і Генрі мало не пирскає сміхом. Він сподівається тільки, що його друзі промовчать, – що зроблено, те зроблено, – і ті, на щастя, нічого не говорять. Це майже диво.
Останній зловісний погляд Річі, і вони зникають за рогом. Генрі, Джонсі, Бобер і Піт залишаються з хлопчиною, який стоїть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колінах. Замазане брудом і сльозами нерозуміюче обличчя обернене до білястого неба, як циферблат поламаного годинника, і в усіх виникає одна думка: що робити далі? Заговорити з ним? Сказати, що все добре, що погані хлопчики пішли й небезпека минула? Він усе одно не зрозуміє. І, Господи, цей його плач такий моторошний. Як могли навіть такі злі вишкребки образити того, хто так плаче? Генрі зрозуміє це пізніше – більш-менш, – але поки для нього це повна загадка.
– Дещо спробую, – різко вимовляє Бобер.
– Ну так, потрібно щось робити, – зауважує Джонсі. Голос його тремтить.
Бобер іде вперед, потім обертається до друзів. Дивний погляд, у ньому і сором, і виклик, і – так, Генрі може заприсягтися – надія.
– Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, – каже він, – я з вами більше ніколи не буду мати справ.
– Слухай, досить нісенітниці верзти, – відповідає Піт, і його голос теж тремтить. – Якщо можеш його заткнути, заткни.
Бобер секунду стоїть на тому самому місці, на якому стояв Річі, коли намагався згодувати собаче лайно хлопчині, потім падає на коліна. Генрі помічає, що на дитячих трусах хлопця, як і на валізці для сніданків, зображені персонажі мультиків про Скубі-Ду плюс Загадкова Машина Шеґґі.
А потім Бобер обіймає хлопчину і починає співати.
«Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише три. Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише…»
